РОЗДІЛ 4. Ціна вибору

Ріанон

— Твій вчинок майже вражає, — промовив Імператор, неспішно наближаючись до мене. — Але ти точно не перша царевбивця серед нас двох, тож не мені судити тебе.

Він упевнено крокував крізь дим і пару, що досі витали у повітрі, тримаючи руку на руків’ї меча. Мабуть, саме для цього він і носив його при собі — страчувати переможених ворогів.

Я пильно дивилася на нього й рахувала секунди до власної смерті.

— Ти скористалася своїм вибором… — він замовк на мить, ніби підбирав правильне слово, — мудро. Скажи, ти справді так прагнеш смерті?

Коли він нарешті зупинився, я підсвідомо притислася спиною до кам’яної стіни, намагаючись збільшити той жалюгідний простір, що лишався між нами. Він стояв так близько, що я відчувала запах металу й диму, що йшов від його одягу. 

Погляд Імператора опустився, уважно вивчаючи моє обличчя. Здавалося б, ніби відповідь на його запитання могла з’явитися на ньому раніше, ніж на моїх вустах.

— Я не в тому становищі, щоб вирішувати свою подальшу долю, Ваша Величносте.

Мій голос залишився стриманим та виваженим, попри увесь цей вир емоцій, що роздмухувався всередині.

— Ваша Величносте!

Крик пролунав з-за стовпів диму, які досі стояли по всій залі. Крізь них усередину забіг кремезний чоловік у важких дорогих обладунках. Їхній вигляд одразу натякав, що носій вочевидь має високий статус в Імперській армії. Разом із ним увірвалися ще троє солдатів, прикриваючи руками обличчя, у марній спробі захиститися від смороду паленої плоті й меблів.

На обличчі Імператора з’явився натяк на легке роздратування. Ніби найменше, чого він зараз хотів, — щоб його турбували. Проте, на мій подив, він навіть не відвів від мене погляду, коли промовив до людини позаду:

— Доповідай, Рейнальде.

Військовий, якого, судячи з усього, звали Рейнальдом, підійшов ближче, низько вклонився спині свого повелителя і почав говорити чіткою військовою мовою:

— За час, поки Ви перебували тут, кілька груп з цивільного руху опору вступили в сутички з нашими загонами й спробували штурмувати палац. Озброєння у них як такого не було. Здебільшого вили, сокири та інші засоби домашнього вжитку. Наразі нам вдалося придушити рештки народного ополчення й повністю встановити контроль над Оксфалем. Агітаторів заарештовано, їх готують до страти.

— Ви з’ясували, чому вони намагалися потрапити до палацу?

— Так, Ваша Величносте. Ми вже провели допит, і всі кажуть одне й те саме. Вони намагалися врятувати короля Еріха та Вогняну Принцесу.

— Вогняну Принцесу, кажеш? — Імператор нарешті трохи відступив убік, відкриваючи мене поглядам солдатів. — Чи не про неї часом ідеться?

Побачивши мене, Імперські солдати одразу взялися за мечі, готові кинутися вперед будь-якої миті. Рейнальд, однак, лише спокійно поглянув у мій бік, ніби заздалегідь знав, що його правителю нічого не загрожує.

— Думаю, так, Ваша Величносте. Щобільше, на площу вийшов простолюд. Там зібралося добрих пів міста в очікуванні побачити її та короля.

Імператор на мить замислився.

— Я зрозумів. Залиште нас самих. Ми ще не завершили нашу бесіду.

Рейнальд знову вклонився, і солдати разом із ним рушили до виходу, та Імператор зупинив його, не озираючись:

— Рейнальде, почекай неподалік. Можливо, ти ще знадобишся тут.

Він знову опустив погляд на мене, пильно вдивляючись мені в очі. 

— Тож на чому ми зупинилися?

— Ви збиралися вбити мене, Ваша Величносте.

Слова вирвалися з вуст раніше, ніж я встигла це усвідомити.

— Збирався.

Я чекала продовження, але він замовк, ніби цього мало бути достатньо. Це скидалося на марну, майже садистську надію, яку будь-якої миті могли забрати. Та чомусь навіть її виявилося достатньо, щоб усередині щось ворухнулося й болем віддалося у грудях.

Здавалося, я вже змирилася зі своєю долею. Зі смертю, на яку, як мені здавалося, заслужила. Ще кілька хвилин тому я сама пропонувала вбити мене й була готова прийняти це, але тепер смерть перестала здаватися єдиним виходом.

Навіть після того, що я накоїла.

— То чому?.. — Я не змогла закінчити речення, відчуваючи, як від самої думки про загибель біль у грудях лише посилювався.

— Було б марнотратством тебе вбивати. Ти прибрала мого ворога, а тепер з’ясувалося, що ледь не весь народ готовий загинути заради тебе. Сподіваюся, вони двічі подумають, перш ніж виступити проти Імперії, поки в мене є їхня Вогняна Принцеса.

Я не одразу усвідомила почуте. Та коли сенс його слів нарешті дійшов до мене, біль, що й далі пронизував груди, зник, а натомість прийшло дивне відчуття полегшення. Воно зрадницьки огорнуло моє тіло теплом і змусило серце битися частіше. Хоч я й розуміла, що це не милість, а вигода.

Вмить мені стало соромно.

Соромно від того, що частина мене була вдячна людині, яка принесла війну в мою рідну країну, вбила моїх людей і захопила трон. Соромно від того, що я вже зрадила короля, а тепер була готова зрадити й власний народ. Народ, який так любив навіть не мене, а символ, уміло нав’язаний йому батьком. Єдину представницю королівського роду, яка вціліла.

Однак навіть після цього я досі хотіла жити.

Але яке я взагалі маю на це право?

Померти було б простіше. Смерть звільнила б мене від років страждань і принижень. Я більше не була б зобов’язана нести тягар відповідальності перед народом. Вона позбавила б мене гнітючого відчуття провини за те, що я скоїла сьогодні, і поставила б крапку в моєму невільному житті. Очевидно ж, що навіть зараз я не зможу отримати свободи. Не з рук вкритого кров’ю загарбника, який лише й думає, як розставити життя людей на своїй шахівниці.

Усі ці аргументи звучали в голові так логічно, так правильно, але розум і тіло відмовлялися їх приймати.

Адже тоді разом зі мною помре і єдина можливість щось виправити. Вперше в житті зробити щось по-справжньому правильне з власної волі.