РОЗДІЛ 2. Ворог на порозі

Ріанон

Тронна зала королівського палацу Верданії пахла воском і старим каменем. Високі вікна пропускали сіре світло зимового дня, та його було замало, щоб розігнати тіні по кутках. Я стояла біля підніжжя трону в очікуванні запрошення на кривавий танок, що міг початися будь-якої миті.

За масивними дерев’яними дверима долинали віддалені звуки битви. Гуркіт, крики й вибухи відлунювали від стін, змушуючи серце битися швидше. Навіть такому недосвідченому магу як я було цілком зрозуміло: верданська армія розбита вщент, а ворог уже всередині.

Так швидко…

Коли почалася війна, я знала, що цей день рано чи пізно настане. Наше військо надто мале порівняно з імперським, і поява ворога в столиці була лише справою часу. Проте мені так хотілося вірити, що я не доживу до цієї миті. Або принаймні не буду змушена робити те, до чого мене готували майже все життя. Захищати короля. Чого б це мені не коштувало.

Мій погляд крадькома впав на того, кого я зобов’язана оберігати й називати батьком. Король Еріх Велінор, "Хранитель земель Верданії", як він сам полюбляє казати про себе, стискав губи так сильно, що вони перетворилися на тонку, ледь помітну риску на блідому обличчі. Червоно-руде волосся, точнісінько як у мене, лише різкіше підкреслювало цю сірість. Можна було б навіть подумати, що він у перуці, якби не проблиски сивини біля коренів.

Я провела долонею по рукаву простої темної туніки — одягу бойових магів. Він зовсім не схожий на те, що я зазвичай ношу. Батько любить бачити мене в розкішних шовкових сукнях. Часто дарував коштовності й зобов’язував носити їх, щоб показати статус королівської родини на публіці. Він завжди намагався створювати красиву обгортку для народу й іноземців: його талановита донька, символ корпусу магів, гордість Верданії.

Він наймав для мене вчителів з магії, етикету, танців, манер — усього, що могло навчити мене правильно посміхатися, рівно тримати спину й не зганьбити його у найневдаліший момент. Тепер це здається майже смішним. Уявити тільки: його люба старша донька на черговому прийомі раптом починає запихатися їжею або колупатися в носі.

Хотіла б я побачити його обличчя після такого видовища. Мабуть, заради цього варто було б спробувати.

Та вся ця показовість закінчувалася тієї миті, коли двері зачинялися, а люди розходилися. Тоді я залишалася сама. Лише зброя. Інструмент, який можна замкнути в кімнаті без їжі на три дні за будь-яку надуману провину — а потім знову витягти на світло, причесати, вдягнути в шовк і наказати посміхатися.

Ці спогади лише підсилили внутрішню тривогу, через що я рефлекторно потягнулася до мідного браслета на зап’ясті — єдиної речі, що залишилася мені від рідної матері. У пам’яті досі живе тепло тих днів, коли ми сиділи біля печі, вона готувала вечерю, співала колискові й розповідала історії про те, що добро завжди перемагає зло. Як наївно…

Вона допомагала людям, варила цілющі зілля для поранених і хворих, збирала трави в полі й поступово навчала мене. То були найкращі роки мого життя. Я вже слабко пам’ятаю її обличчя, зате досі пам’ятаю тепло, яке линуло від неї, і саме воно зігрівало мене протягом останніх тринадцяти темних років у палаці.

Аж раптом з думок мене вирвало дивне постукування, яке у тимчасовому затишші луною відбивалося від стін. Обернувшись, я зрозуміла, що нервовий звук надходив від короля. Його світлі очі дивилися кудись у порожнечу, а пальці без упину барабанили по позолочених підлокітниках трону. 

Дивно, але навіть тепер, коли стіни палацу руйнувалися просто перед ним, він не збирався тікати. Хоча, мабуть, нічого дивного в цьому немає. Цей зарозумілий чоловік не зрушив би зі свого гнізда навіть перед наближенням кінця світу. Він ніби приріс до трону: "народився" на ньому, виріс біля нього, забрав його в батька й радше загине тут, аніж утече, рятуючи власну шкуру.

Його нервові постукування перервали раптові крики, що лунали з крила, де жила решта королівської сім’ї. Серед десятків криків я впізнала голос служниці моєї зведеної сестри Агнесс. Потім ще один — здається, це була фрейліна королеви. Вочевидь, батько настільки любить владу й свій трон, що навіть не подумав про дружину та доньку, які залишилися з ним без права на порятунок. А про мене годі й казати.

Напруження, яке накопичувалося всередині, змусило мене здригнутися. Я подумала про магів та лицарів, які захищали безпорадних Агнесс і королеву Кайру. Скільки їх ще залишилося — троє, п’ятеро, можливо, менше? Хтозна. Я знала лише те, що мала залишатися тут, останньою лінією оборони між королем і ворогом.

Не скажу, що я дружила з тими солдатами чи була з ними особливо близька, та все ж ми часто тренувалися разом. Я не бажала їм смерті, хоча тепер вона здавалася майже невідворотною. Їхня доля — віддати життя за цих недолугих монархів. Як і моя. 

Емоції почали брати гору наді мною, а всередині закипав вогонь, нестримно пульсуючи під шкірою. Батько все життя вчив мене контролювати силу, але цього дня стримувати її було важче, ніж будь-коли.

Десь у коридорах попереду пролунав гуркіт, який вмить розітнув обірваний крик охоронця. Вочевидь, король теж це почув.

— Вони близько, — буркнув він собі під ніс.

Батько хотів вимовити це якомога спокійніше, але страх усе одно просочився крізь голос. Він почав соватися на своєму троні, ніби не міг знайти зручної пози. Тканина надокучливо шелестіла, а метал підлокітників тихо скрипів під пальцями. Як же це дратує…

— Гонець приніс звістку ще до твого приходу, — промовив він після короткої паузи. — Твій дорогий Таеран мертвий.

Я не одразу зрозуміла сенс цих слів. Вони ніби наштовхнулися на щось усередині мене й розсипалися, не доходячи до свідомості. Учитель? Мені не почулося? Він справді говорив про Таерана?

Цього не могло статися, бо Таеран був надто сильним, надто досвідченим та обережним, щоб дозволити комусь здолати себе.

— Не зміг здихатися якогось нахабного хлопчиська, — з роздратуванням продовжив батько. — Клятий слабак.