РОЗДІЛ 7. Лезо ката

Світанок настав непомітно, заливаючи табір та околиці яскравими блідо-рожевими відтінками. Сонячне проміння, що тільки-но пробилося з-за горизонту, мерехтіло, відбиваючись від сріблястого снігового покриву. Цього року були найлютіші морози за останнє десятиліття, тому солдати, що вже почали прокидатися, підходили погрітися біля вогнища і йшли займатися ранішніми клопотами.

Кассіан вже звик спати по декілька годин на день, тому прокинувся одним із перших. Вмившись і одягнувшись, він одразу ж сів перебирати папери, які не закінчив переглядати звечора. Це одна з його звичок — доводити все до кінця і якомога швидше. Він уважно читав кожен документ, вивчаючи слова, і залишав підпис лише на тих, з якими погоджувався — інші відкладав у стос ліворуч. Щойно він закінчив з останніми аркушами, як почув жіночий голос ззовні. Це була ніхто інша, як Талія Ноктіс. Він дозволив їй увійти й капітанка одразу доповіла:

— Герцога Бекера доставлено. Куди накажете відвести його?

Кассіан взяв підписані папери до купи, склав їх разом і декілька разів постукав об стіл, педантично вирівнюючи краєчки. Потім спокійно промовив до Талії:

— Відведи його до шатра для допитів. Я незабаром приєднаюся.

— Так, Ваша Величносте.

Талія ввічливо вклонилася і вийшла. Через декілька хвилин Імператор також нарешті підвівся з-за столу, на якому досі лежала його рубінова застібка. Він майже автоматично схопив її й поклав до кишені свого камзола — мати не повинна бачити того, що він зробить протягом наступних кількох годин. Потім потягнувся до плаща, що ще вчора недбало кинув на стілець, і вже на виході з намету накинув на плечі, застібуючи одне-єдине кріплення на грудях. Хутро на комірі тепло огорнуло його шию, а важка чорна пола, що спадала вниз, розвівалася від вітру при кожному його кроці.

Він ішов по залитому сонцем табору рівним кроком, оглядаючи метушню його війська навколо. Хтось лише вранці приїхав, а хтось разом зі своїм підрозділом покидав його, прямуючи до свого постійного місця дислокації. Позаду Імператора крокувало ще двоє вартових — мовчазні тіні у важких обладунках, що завжди супроводжували його. Солдати на шляху розступалися, кланялися і салютували, віддаючи честь своєму правителю.

Шатро для допитів розташовувалося у найвіддаленішій точці табору — там, де крики увʼязнених не могли б почути інші. Навколо нього стояло восьмеро вартових, серед яких двоє чергували біля входу. Вони випрямилися і вклонилися, побачивши Кассіана.

— Ваша Величносте, — одночасно вимовили вони.

Імператор кивнув і зупинився перед входом. Обернувся до своїх охоронців:

— Тримайте всіх на відстані. Нікого не впускати без мого дозволу.

— Так, Ваша Величносте.

Він відсунув важку завісу й увійшов усередину.

Шатро було хоч і просторим, але всередині стояла напівтемрява — щільна тканина намету не пропускала сонячне світло ззовні. Підлога була вкрита цупким брезентом, який легко можна було відмити від крові. Посередині стояв масивний деревʼяний стовп, до якого привʼязували увʼязнених. Праворуч та ліворуч від нього розташовувалися два столи, на яких були акуратно розкладені різноманітні інструменти: ножі різної довжини й товщини, цвяхи, молотки, щипці, залізні прути з гострими кінцями, ланцюги з гаками. У кутку, майже біля входу, стояла жаровня з розпеченим гарячим вугіллям, в яку уже був встромлений залізний прут. Повітря всередині було важким, просоченим запахом заліза і попелу, що різко контрастував зі свіжістю назовні.

Посеред шатра, прив'язаний до стовпа мотузками, сидів Теодор Бекер.

З вигляду йому було за шістдесят. Його обличчя було зморщеним від старості й втомленим від життя — зовсім не таким, яким бачив його Кассіан ще пів року тому. Раніше статний, міцний чоловік, який завжди виглядав молодшим за свої роки, зараз здавався звичайним старцем, побитим життям. Герцог сидів на колінах на холодній підлозі, опустивши голову вниз. Сиве волосся, що завжди було зачесане назад, зараз висіло брудними пасмами, прилипаючи до чола. Його руки були заведені за спину, припідняті над головою і міцно привʼязані до деревʼяної опори. На запʼястках кровоточили рани. В роті був кляп з білої тканини, що не давав йому видати й звуку.

Коли Імператор увійшов, Теодор підвів голову, примружившись від світла, що впустив із собою Кассіан. На його обличчі, в синцях і подряпинах, читався не лише страх чи відчай. Було щось ще. Немов сірі очі старця зневажливо промовляли: “Сучий син”.

Біля стовпа стояла Талія, схрестивши руки на грудях. Вона обернулася, коли Кассіан увійшов, і вклонилася:

— Ваша Величносте, в'язень готовий до допиту.

Кассіан підійшов ближче, зупинившись за три кроки від Теодора. Через густу тінь, яка падала на його обличчя, майже неможливо було розібрати емоції. Проте очі, янтарно-бронзові очі, немов світилися у цій темряві з байдужістю і холодом, яких Герцог не бачив раніше.

— Давно не бачилися, Герцогу, — сказав Кассіан з крижаним спокоєм у голосі. — Ти добре ховався. Довелося знищити ціле королівство, щоб знайти тебе. Ти це розумієш?

Теодор заскреготів зубами, намагаючись щось сказати крізь кляп, але видавав лише приглушені звуки.

Кассіан поволі ступав навколо нього, уважно розглядаючи вʼязня — його одяг, загальний стан, кріплення рук до стовпа — кожну деталь, немов мисливець, що от-от почне патрати свою здобич.

— Ми можемо зробити це швидко. Ти чесно відповіси на мої запитання, і тоді тобі не доведеться страждати більше, ніж необхідно. — Обійшовши коло, він зупинився навпроти зрадника. 

Герцог не видавав ані звуку — лише дивився у бік Імператора з ненавистю і презирством.

— Або ж ми можемо вдатися до неприємної частини. — Кассіан підійшов до столу з інструментами, взяв ніж і повільно прокрутив його в руці, уважно розглядаючи деталі. Краєм ока він стежив за вʼязнем, очікуючи на його реакцію.

Теодор знову опустив голову вниз, але навіть не ворухнувся. Імовірно, він не вірив у те, що Кассіан справді здатен на тортури, або ж просто хотів померти.