РОЗДІЛ 6. Щастя та самотність

Кассіан повернувся до свого шатра, коли на табір опускалися густі сутінки. Сонце повільно заходило за горизонт, ховаючи останнє проміння, що зігрівало зимового дня. Всередині панувала атмосфера спокою і затишку, яку створювало тьмяне палахкотіння свічок, що були розставлені по всьому периметру намету. 

Шатро Імператора було обставлене простіше, ніж можна було очікувати. Жодних пишних килимів чи оббивок — лише функціональність і порядок. Біля дальньої стіни стояв великий письмовий стіл, завалений паперами. Поруч розташовувалася чорнильниця з пером, а на краєчку стояв кований металевий ліхтар зі свічкою всередині. 

По центру намету, в метрі від нього, був ще один стіл — дубовий, довгий, з вісьмома стільцями, який зазвичай використовувався для приймання гостей або нарад. Біля стінки у лівому кутку стояло ліжко з високим деревʼяним узголівʼям, на якому були вирізьблені різні орнаменти, застелене важкою вовняною ковдрою, що могла зігріти навіть у найлютіші морози. 

Перевівши погляд на край ліжка, можна було побачити єдину розкішну річ у шатрі — масивну, окуту металом, скриню з чорного дерева й охайним золотим оздобленням. Це було сховище для особистих речей Імператора. 

З іншого боку розташовувалася висока шафа з десятками книжок. Полички були заповнені здебільшого військовою або філософською літературою, як, наприклад, “Gariel at donemitus”, що перекладалося як “Наодинці з собою”. Біля виходу висіла його зброя: довгий залізний меч із коштовним каменем у гарді й темним руківʼям, а також чорний обладунок, який вже відполірували після останньої битви. 

На підлозі, ніби доповнюючи картину, розкинувся простий темно-червоний килим, що простягався майже до кожної стінки намету і зберігав тепло, не пропускаючи холод землі. 

Кассіан відчепив рубінову застібку з плаща й, ніби оберігаючи її, обережно поклав на свій робочий стіл. Потім зняв накидку, кинув на спинку стільця і потягнувся, розминаючи плечі після довгого важкого дня. Імператор поза межами палацу зазвичай носив чорний камзол з високим, майже до підборіддя, коміром і прикрашений срібними вишитими візерунками. Його підперізував неширокий чорний пояс, за яким збоку ховався гострий кинджал в оксамитових піхвах. Всередині було тепло, тому він засукав рукави, оголюючи запʼястя, на яких, як і в інших імперських магів, виднілися тьмяні татуювання у вигляді рун. Проте його були зроблені немов зі срібла. 

— Ваша Величносте, — пролунав бадьорий голос збоку.

Кассіан повільно перевів погляд убік, хоча й без того знав, хто саме до нього звертався. Голос був занадто добре знайомим йому. 

Біля шафи, спершись на неї однією рукою, стояв головний маг Імператорської гвардії Отто Еверет. Кілька пасом русявого волосся, що вибилися з хвоста на потилиці, спадали на його чоло. Він скинув каптур своєї чорної туніки, показуючи обличчя. А потім потягнувся правою рукою до шкіряного підсумку, який взагалі-то передбачений для еліксирів і амулетів, але дістав звідти невелике яблуко, вкусивши його. Він широко, майже по-хлопчачому всміхнувся, наче стояв не перед Імператором, а перед старим приятелем. 

— Отто, — спокійно відповів Кассіан. — Скільки разів я казав тобі не з'являтися в моєму шатрі без дозволу?

— Ммм, дай подумати, — награно задумався маг і відкусив яблуко. — Багато? 

Кассіан кинув на нього холодний погляд, але Отто лише ширше всміхнувся і продовжив:

 — Та го-о-оді-і-і тобі, — протягнув він. — Ти ж ніколи не говорив це всерйоз. Я тебе добре знаю.

 — Ваша Величносте, можна ввійти? — почувся жіночий голос ззовні. 

Кассіан схвально відповів, і всередину зайшла Талія Ноктіс — капітанка Імператорської гвардії. Її постава була бездоганно рівною, а суворе обличчя обрамлялося чорним, немов воронове крило, волоссям, контрастуючи з білосніжною шкірою. Як і належить особистій варті Імператора, вона не знімала свій срібний обладунок навіть у таборі, де панувала безпека. Вона зупинилася за два кроки від столу і вклонилася:

— Ваша Величносте.

— Доповідай, — Кассіан кивнув їй і зручно вмостився у кріслі. Він поставив лікті на стіл, схрестивши пальці.

Талія випрямилася, тримаючи руки за спиною:

— Герцога Бекера знайшли в містечку неподалік Оксфалю. Він ховався у місцевому борделі під виглядом купця. Того ж вечора власниця здала його патрулю за обіцяну винагороду. — Вона зробила коротку паузу. — Його мають доставити завтра на світанку.

Кассіан мовчав кілька секунд, осмислюючи почуту інформацію. Потім схвально кивнув:

— По прибутті особисто доставиш його до мене.

— Так, Ваша Величносте, — Талія знову вклонилася.

— Думаю, ти сподобаєшся йому не менше ніж ті благородні дівиці, — Отто іронічно всміхнувся і підморгнув Талії, жуючи яблуко. 

Вона повільно обернула до нього голову. Погляд був холодним, наче крижана стріла, що от-от вистрілить:

— Еверет, ти стоїш перед Імператором. Підбирай слова, коли говориш, а ще краще засунь їх собі в д… — вона встигла зупинитися раніше, ніж промовити щось настільки вульгарне в присутності свого правителя.

Отто розсміявся, махнувши рукою з яблуком:

— Та вимов ти вже те слово. Д-у-п-а. Це ж так просто!

Талія стиснула щелепу так сильно, що м'язи на скронях повилазили. Вона різко обернулася до Кассіана, ігноруючи слова Отто:

— Ваша Величносте, дозвольте мені вийти й передати накази варті. 

Кассіан злегка підняв брову, дивлячись то на Талію, то на Отто. У його виразі читалось явне роздратування. Ця сцена, що постійно розігрувалася між цими двома, нагадувала йому суперечку дітей, що не поділили іграшку.

— Чекай, — сказав він, і Талія завмерла. — Відправ до Принцеси лікаря. Нехай огляне її. І відбери когось із моїх служниць, щоб вона супроводжувала Принцесу під час подорожі. 

Зазвичай беземоційне обличчя капітанки на мить видало здивування, яке Кассіан встиг помітити. Утім, вона швидко опанувала себе й чітко відповіла: