РОЗДІЛ 4. Шлях у невідомість

На помості перед палацом не лишилося нікого крім неї та мертвих тіл. Імператор разом з двома командирами вже спустився і пішов до свого коня, а імперські солдати, що були присутніми під час доленосної промови, взялися за виконання інших наказів: розбирали завали, допомагали пораненим соратникам, відводили полонених до вʼязниці й пильно стежили за діями верданців, що почали звільняти площу. 

Один із її вартових підійшов позаду і легко штовхнув її в спину: 

— Рухайся.

Люди, що стояли найближче до палацу, помітили це й схвильовано почали розступатися, утворюючи вузький живий коридор від центру до краю площі, де на неї вже очікував імперський екіпаж. Їхній намір був очевидний — попрощатися з улюбленою Принцесою, яку від них назавжди забирають чужоземні загарбники. 

Ріанон ступила вперед. Сходи помосту здавалися надзвичайно довгими, наче вони ніколи не закінчаться — кожен крок здавався надміру важким. Коли вона нарешті дійшла до підніжжя і твердо стала на бруківку площі, вона відчула на собі погляд сотень пар скорботних очей. Вартові йшли поруч, оточивши її кільцем. Їхні руки лежали на руків'ях мечів, готові до дії, якщо хтось із натовпу спробує щось утнути. 

Ріанон проходила повз повільно, тримаючи спину рівно, а голову піднятою. Утім, кайдани на зап'ястках, немов обтяжені величезними брилами, тягнули її руки донизу. Вони були виковані з відініту, рідкісного антимагічного металу темно-сірого кольору з ледь помітним синюватим відтінком. Зазвичай його використовували для вироблення решіток магічних вʼязниць і кайданів. Витончені руни, вирізьблені вздовж обручів, так само переливалися тьмяним червоним світлом. Імовірно, їх наклав могутній імперський чаклун, щоб стримувати потік мани всередині носія.

Попри нестерпний тягар як на руках, так і на душі, Ріанон продовжувала рухатися вздовж живого коридору, повільно переводячи погляд світло-карих очей з боку в бік. 

Праворуч, у першому ряді, вона помітила згорблену літню жінку з сивим, зібраним у хвіст, волоссям і зморщеним, змарнілим обличчям. Вона тихо, майже беззвучно, шептала, витираючи сльози зі щоки: 

— Принцесо... О, Принцесо… Що ж з нами буде?

Ріанон почула її слова, але відповіді на них у неї не було. Якщо вона зупиниться і подивиться в скорботні очі старої, — вона не зможе продовжувати йти вперед, символічно залишаючи позаду своє минуле.

Пройшовши трохи далі, вона побачила молоду жінку, що тримала на руках немовля. Та безнадійно простягала до неї руку, ніби намагалася доторкнутися, щоб сказати щось важливе. Проте один із вартових різко відштовхнув її назад.

— Не підходь! — гаркнув він.

Жінка відступила, притиснувши дитину до грудей. В її очах вирував глибокий, безнадійний біль. Ріанон розуміла її розпач, утім, нічим зарадити вона вже не могла. Стиснувши губи й відвівши погляд, вона продовжувала йти. Кожен крок давався важче за попередній, наче вона йшла не по бруківці, а по трясовині, що засмоктувала її вниз.

Трохи далі, за десять-п’ятнадцять кроків від жінки з дитиною стояв широкоплечий чоловік середніх років. Його обличчя було обвітреним і брудним, що свідчило про роки важкої праці. Утім, на відміну від верданців, що її проводжали до цього, його очі були сповнені не жалем, а докором. Губи чоловіка заворушилися, шепочучи щось. Хоч Ріанон і не почула слів, але зрозуміла їхній сенс: 

"Ти нас зрадила."

Вона відвела погляд, добре усвідомлюючи вагу його слів. Можливо, він і мав рацію. Все ж таки в його очах, та й, мабуть, багатьох інших також, вона обрала життя замість смерті, зрадила Короля і відступила, коли її обовʼязок кликав залишатися до останнього. Проте вони не знали, що відбувалося за стінами палацу і кому вони повинні завдячувати, що зараз взагалі можуть тут стояти, а не лежати замертво у кривавому болоті.

Якби вона загинула разом з батьком, Імператор не церемонився б з тими, хто жадав би помститися за Принцесу-"мученицю" та її сім’ю. Утім, оскільки вона досі жива, життя її народу, принаймні зараз, може бути збережене. Й, можливо, у майбутньому вони навіть зможуть позбутися ярма загарбників. 

"Так. Усе це заради порятунку. Але кого? Народу? Чи… мене?".

Важкі сумніви продовжували закрадатися в голову Ріанон на шляху до імперського екіпажу, відстань до якого повільно, але невпинно скорочувалася.  

Праворуч з'явилася дівчинка — не більше десяти років, худенька; її темне волосся спадало на спину. Вона дивилася на Ріанон з широко розкритими дитячими очима. Занадто молода, щоб зрозуміти, що саме відбувається, чому Принцеса в кайданах і чому у повітрі витає така напруга.

— Мамо, — тихо запитала вона, смикаючи жінку поруч за рукав, — чому Принцеса не може зняти кайдани? Вона ж така сильна!

— Тихо, доню, — відповіла мати, притискаючи дівчинку до себе. — Зараз не час.

Дівчинка замовкла, але продовжувала дивитися на Ріанон. В її погляді жила чиста і наївна віра. Віра в те, що її героїня захистить її та вбереже від усього зла.

Ріанон вкотре за останні кілька хвилин відвела погляд, розуміючи, що не може пообіцяти цій дівчинці те, чого вона так хоче. 

"Я все зробила вірно. Краще так, ніж безглузда різанина за гордість нікчемної людини."

Вони наближалися до краю площі, де людей ставало дедалі менше. Ріанон подивилася вперед, і в п’яти кроках вже стояв екіпаж, зроблений з темного дерева із залізними оковками і маленькими вікнами, що майже не пропускали світло. 

Підійшовши до нього ближче, вона кинула прощальний погляд на своє місто. Вулиці столиці розбігалися від площі в різні боки, і те, що вона побачила, перехопило подих.

Частина будівель була пошкоджена — стіни з пробоїнами, дахи обвалені, вікна вибиті, у провулках досі лежали тіла. Десь далі, в глибині міста, ще тліли пожежі. Їхній дим підіймався до неба чорними стовпами, немов з’єднуючи землю зі сніговими хмарами. Солдати Імперії патрулювали вулиці маленькими групами по троє-четверо осіб, озброєні та насторожені, готові до того, що хтось може спробувати чинити опір. Вона більше не впізнавала свій дім, який мала покинути.