РОЗДІЛ 1: Кров на снігу

Кассіан

Лютий, 773-й рік талланського календаря. Другий рік від заснування Аеліанської Імперії.

Вітер скреготів по полотну шатра, ніби намагаючись продертися всередину разом зі снігом. Жар від жаровні в кутку майже обпікав обличчя, та тепла давав мало, щоб повністю прогріти приміщення, де зібралося шість стовпів військової міці Аеліанської імперії.

В самісінькому центрі намету стояв я, схилившись над мапою, що розстелилася на грубо збитому столі. Погляд повільно ковзав між лініями й позначками. Кожна деталь на папері віщувала перебіг майбутньої битви.

Позаду, майже під стінкою, розмістилися капітанка та головний маг Імператорської гвардії. А навпроти мене, обступивши стіл півколом, стояли троє чоловіків — очільники моєї армії.

По центру — генерал Алан Коен, командувач кінноти. Невисокий жилавий чоловік зі шрамом через ліву брову і рішучим, загартованим поглядом. Стояв мовчки, схрестивши руки на грудях.

Ліворуч від мене розмістився Ліам Реєс. Уже цілий рік він очолює корпус бойових магів. Його блакитні очі, частково прикриті темним коротким волоссям, уважно вивчали мапу. Коли він проводив рукою по комірі важкого чорного плаща, на широкому поясі тихо дзенькали амулети й флакони з еліксирами. Попри холоднечу, що заполонювала повітря, Реєсу, вочевидь, було спекотно, тож він зняв чорні рукавиці, оголивши руки, вкриті татуюваннями.

Праворуч стояв герцог Маркус Феррен, фельдмаршал і головнокомандувач моїх легіонів. Його пошрамоване обличчя, як завжди, було сповнене спокою — без жодного натяку на емоцію. Низьким, хриплуватим голосом він промовив:

— Їхня армія стоїть тут.

Герцог простягнув палець до позначки на карті, що вказувала на поле між двома пагорбами.

— Шість тисяч піхоти, дві тисячі кінноти. Слабка лінія оборони, відкриті фланги. Виглядає так, наче король Верданії послав їх просто на забій. Невже він не боїться втратити все?

— Відчайдушний крок, — коротко відповів Коен. — Їхня армія — дитяча забавка проти трьох легіонів. Вони посиплються за годину. Моя кіннота обійде зліва, важка піхота перекриє відступ. Вони навіть не встигнуть зрозуміти, що все скінчилося.

Мій погляд ковзнув по мапі і зупинився на позначці столиці Верданії — Оксфалі. Місто на пагорбі, оточене високими кам’яними стінами, з палацом, що й досі нагадує про велич колись могутнього королівства. Південніше від столиці здіймаються засніжені вершини Залізного Перевалу — найвищих гір Верданії. Саме через нього проходить єдиний безпечний торговий шлях між півднем і північчю континенту, де й розташована Імперія.

І він потрібен мені.

Той, хто контролює Перевал, контролює гроші. Хто контролює гроші, контролює війну. Доволі проста істина, якщо відкинути вбік усі ці моралізаторства про важливість дипломатії та мир в усьому світі.

Король Еріх Велінор тримається за Перевал, як блоха за пса. Сама Верданія — невелике королівство, вчетверо менше за Імперію, але володіє монополією на транзит товарів. Кожен торговець, що веде караван з півдня на північ, платить данину Оксфалю. І з кожним роком цей старий скнара лише збільшував її, дедалі глибше занурюючись у відчуття власної нахабності.

Я не міг дозволити моїй державі продовжувати залежати від примх жадібного нікчеми. Перевал мав стати частиною Імперії за будь-яку ціну.

Що іронічно, мені навіть не довелося шукати приводу. Він знайшовся сам.

— Ваша Величносте, — Феррен перевів погляд на мене, — розвідники доповіли, що герцог Бекер утік з Оксфалю. Найімовірніше, вже після того, як ми перетнули кордон.

Ось він — мій квиток до торгового панування. Ще й на додачу хитрий пацюк, якого я більше не відпущу.

— Куди?

— Невідомо. Але він не міг відійти далеко. Нашої мережі на території Верданії достатньо, щоб відстежити всі можливі маршрути. Це лише питання часу, коли ми спіймаємо цього зрадника.

Я випрямився, відірвавши погляд від мапи. Теодор Бекер ціле десятиліття був радником попередніх правителів Аеліанського королівства, яке я своїми власними силами перетворив на Імперію. Цей слизький негідник мав доступ до документів про розташування всіх резервних складів зброї та продовольства, маршрути постачання, слабкі місця у фортецях на південних кордонах. Він знав імена шпигунів, що працюють у сусідніх державах; секретні шифри, якими командири обмінюються під час кампаній. У його голові міститься мапа, за допомогою якої Аеліанську Імперію можна розвалити зсередини майже без зусиль.

Пів року вже минуло, відколи він утік до Верданії, забравши з собою державні таємниці. Цей слимак, вочевидь, сподівався, що старий блазень Велінор надасть йому притулок в обмін на інформацію. Очевидно, він мене недооцінив.

Я, звісно, вимагав повернути його дипломатично, як наполягали аристократи. Однак король Верданії виявився ще тупішим, ніж я очікував. Причин для нападу було б удосталь, якби він просто відмовив мені. Та ця гнида вирішила ще й публічно посміятися з моїх вимог.

Якось на одному з прийомів з іноземними емісарами цей недоумок бовкнув: “Цей білобрисий шмаркач боїться одного втікача більше, ніж чуми”. Небачене нахабство. Навіть у світі тварин, яким би хитрим лис не був, він добре знає, що не варто сердити голодного вовка.

Тепер це особиста помста. Я навчу його тримати язик за зубами. Його — і всю його нікчемну сім’ю.

— План не змінюємо. Ідемо на столицю. Після захоплення Оксфальського палацу знайдемо герцога й повернемо до Імперії для страти.

Феррен та Коен надто добре знають мене, тож зовсім не здивувалися.

Реєс прокашлявся і промовив:

— Хоч їхня армія й не відзначається силою, варто остерігатися бойових магів. Їх залишилося близько сотні, але саме вони — головний козир Верданії. Якщо вдарять разом, ми зазнаємо значних втрат. Нам потрібно залучити більше резервів із магічного корпусу — принаймні ще тридцять осіб.

— Скільки з них справді небезпечні?