20.4

Колись давно мені часто доводилось бути у цьому будинку, можу сказати, що за ці роки тут все змінилося, сучасний ремонт від якого я навіть трішки привідкрила рота, дивно коли Микита встиг оце все!

- Досить затишно!
 

Говорю, розглядаючи деталі у вітальні. Микита заносить валізи і швидко дає відповідь:

- Це мама з дизайнером встигла намутити, доки тут було пусто

Дивно, ми не так далеко проживаємо один від одного, але я ніде не зустрічала його мами.

- Валентина Іванівна була у місті, коли?

Здивовано ставлю запитання, на яке одразу отримую заперечення:
 

- Та ні, все онлайн, сюрприз мені такий зробила!

Кривиться у посмішці Микита, він не фанат таких розкошей, думаю якби дизайн обирав він то тут напевно б усе зупинилось просто на білих стінах і мінімумі меблів.
 

Доки Антоніна Петрівна зайнята облаштовуванням у кімнаті, вона постійно крутиться біля Міші, стверджує, що це хоч якось її відволікає від негативних думок.

- Я замовив нам поїсти, бо у мене не великий вибір у холодильнику

Микита намагається вдавати вигляд, що усе нормально, але я помічаю його напружені рухи, стомлений погляд. 

Звичайно це не дивно, ми увірвалися у його простір та ще й з такими проблемами.

Міша з бабусею зайняті своїми речима, Антоніна Петрівна попросила, щоб Міша спав біля неї, а він і не проти. 

Користуюся моментом і підходжу до Микити, хочеться торкнутися, але не наважуюсь, не хочу щоб свекруха побачила, думаю вона й так підозрює, але…

- Дякую тобі, ми постараємося не заважати

Не встигаю договорити, я Микита притягує мене впритул до свого тіла, охопивши талію однією рукою, а іншою поправляє пасмо волосся за вухо.

Ніяк не можу звикнути до такої ніжності, у Артема рідко траплялися напади милоти, дозволю собі сказати, що майже ніколи.

- Варто звикати до життя під одним дахом
 

Вимовляє на одному подиху, а я тільки куточки губ підгинаю. 

Але коли він нахиляється, щоб поцілувати то одразу намагаюся вирватись із міцних обіймів, але ця мертва хватка навіть на секунду не попускається. 

- Микит, не хочу, щоб нас побачили!

Він дивиться мені в очі і з легким на сміхом запитує:

- Хто саме?

Затинаюсь, але згодом все ж відповідаю:

- Міша… ну й Антоніна Петрівна теж

Микита тільки  сильніше стискає мою талію, так що я забуваю, як дихати, але й більше не намагаюся перечити.

- Ну впринципі, Антоніна Петрівна твоя колишня свекруха, але й чисто теоретично у неї не має бути якихось претензій до наших стосунків
 

Щось таки сталося! І якщо не тепер то ще тоді у юності. 

Для чого здогадки, якщо я можу запитати його.

Легенько перебираю пальчиками комірець ідеально вигладженої сорочки, знаходжу зосереджений на мені погляд і прямо запитую:

- У вас якийсь конфлікт?

Я бачу як він міцно стискає свої щелепи і навіть трішки послаблює хватку та відсторонюється, але таки видавлює з себе.

- Думаю якщо не від мене то ти всеодно все дізнаєшся

- Правильно думаєш!

Посміхаюся, щоб якось розбавити оце напруження.

- Після ночі, яку ми провели разом, я чесно, випадково зустрівся з цією жінкою у супермаркеті.

Він на секунду замовкає, але я чекаю продовження.

- Продовжуй!

- Спочатку вона стверджувала, що я дарма повернувся, але коли почула, що я повернувся, щоб побачити старого друга одразу змінилася в обличчі

Микита розтягує кожне слово, помітно, що йому неприємна ця розмова.

Доводиться витягувати кожне слово.

- Ііі? Це не така вже й трагедія!

- Софіє, вона сказала не наближатися до вашої сімʼї і хай яким би способом Артем тебе не добився, але зараз у вас все супер

Мої очі бігають у різні сторони, а все що я можу це прошепотіти:

- Отже, вона знала про…

Микита не дає мені договорити перебиває:

- Я теж задав їй це питання і знаєш, що почув?

- Що?

- Щось накшталт «мій син був просто закоханий, нерішучий хлопчисько, але я рада, що він прислухався моєї поради»

Цього не може бути, я не хочу в це вірити. Завжди думала, що це свята жінка, рівнялась на неї, а вона… у мене усі слова десь у горлі застрягли.

Хочу щось сказати, але дзвінок у двері повертає до реальності.

- Це напевно курʼєр

Уже значно спокійніше говорить Микита  і прямує до дверей, а я так і залишаюся стояти посеред кімнати .

Я навіть не памʼятаю як і коли він встиг усе гарненько розкласти на столі.

Злегка сіпаюсь, коли відчуваю, що Микита підходить заді і шепоче так, що навіть лосконто стає:

- Усе гаразд?

Я накриваю своєю долонею руку, яка легенько погладжує мій живіт.

- Так, все добре, йду покличу всіх до столу

Швиденько пересуваюся будинком, але чую тільки гробову тишу, дивно!

Тихенько відчиняю двері до кімнати і помічаю, що син заснув, голодний, але будити його точно не буду.

Ледве чутно шепочу:

- Микита накрив стіл, чекає на нас внизу!

Не чекаю відповіді, просто прикриваю двері і йду, я не до кінця розумію, як мені тепер поводитись взагалі, але скандал влаштовувати точно не хочеться.

- Міша заснув, зазвичай його каменем не прикладеш
 

Пояснюю, коли сідаю за стіл, Микита сідає поруч, посміхається і запевняє:

- Це ж добре! Залишимо йому на сніданок

Чую позаду кроки і відчуваю, як комочок образи застрягає у горлі, хочеться просто ридати. Невже я взагалі не розуміюся у людях.

- Смачного
 

Не впевнено говорить Антоніна Петрівна, а я навіть не маю бажання відповідати, не знаю де Микита бере стільки сил і які заспокійливі він приймає, але на відміну від мене дає відповідь: