19.3

Ресторан не виглядав надто пафосним, скоріш миленьким. І хоча мій образ взагалі не відповідав цьому закладу, проте настрій відсвяткувати від цього не змінювався аж ніяк.

- Це можна рахувати, як перше побачення?

Запитую, коли Микита відчиняє переді мною двері.

А він продовжує тільки посміхатися, та у нього взагалі посмішка з обличчя не заходить відколи зловив мене на ревнощах.

- Ні, маленька, назвемо це діловою зустріччю, а для першого офіційного побачення я підготую, щось більш романтичне

Тягнусь до нього ближче і шепочу:

- Але я вже давним давно не маленька!

Микита ставить руку мені на талію і просуває до залу, а вже коли допомагає мені присісти, нахиляється так, що свої подихом лоскоче і наголошує:

- Завжди, моя маленька! Запамʼятала!?
 

Це питання не потребує відповіді, мої щоки видають мене з мотлохом. 
 

Ми швиденько робимо замовлення, я навіть не вагаюся над вибором.

Микита поводив себе розслаблено, розглядав мене, а я метушилася:

- Микит, а що тепер? Ніби все закінчило, але…

Микита тягне до мене руку, міцно стискає мої пальці зі словами:

- Усе тільки починається!

- Я розумію про що ти…Але…

Він знову не дає мені договорити:

- Соф, якщо ти про Артема то вже сьогодні історія з ним закінчиться. Ти поїдеш чемно спакуєш речі і я вас заберу

Ось тут починається моя паніка,як так швидко. Як би я не хотіла позбутися Артема, але він залишається батьком Міші і мені потрібно якось сину все пояснити.

- Зачекай, як сьогодні?
 

Микита пересідає до мені, торкається своїми гарячими долонями мого обличчя і намагається все розтолкувати:

- Як тільки ти увійшла в середину будівлі, одразу поступив наказ починати операцію затримування усієї шарашки

Не знаю чому, але мене це злить, не так я хотіла, думала, що Міша зможе нормально поговорити ще з татом, провести час. Усе дуже різко, не розумію, як так можливо.

- Микит, скажи чесно, що відбувається
 

Я бачу напруження, бачу як його вилиці починають ходити ходуном, але не розриваю цей зоровий контакт.

- Софіє, тільки не перебивай! Цей план реалізовувався дуже довго. Багато років я збирав матеріали, щоб помститися за все, але я не врахував одне! Те що я тебе не забув, не викинув із свого серця…

Вірю йому, але хочу почути те, про що вже сама здогадалася. 

- А до того, як ти це зрозумів, де я була у твоєму плані?
 

Запитую досить черство, бо мене з середини розриває, я ледве стримую сльози.

Микита опускає очі і майже пошепки відповідає: 

- Ніде
 

Довга пауза, не знаю, що сказати, я розуміла, що він не мав марити мною усі ці роки, але це так боляче.

Микита сам порушуєш тишу, підіймає мій підборідок і з таки теплим поглядом запевняє:

- Софіє, тоді у клубі я зрозумів, що без тебе мені дихалося важче, я потопав у роботі, щоб вигнати тебе з голови, але як бачиш не зміг. Прошу тільки один шанс!

Його голос тремтить і тепер я бачу не мужнього чоловіка, який зносить усе на своєму шляху, а того хлопця, який колись мені зізнавався у коханні.

- Довірся мені і я зроблю усе, щоб ви були щасливі зі мною

І якщо хтось скаже, що я повна ідіотка то можете вже зараз про це говорити, бо я більше не піду від нього, не відмовлюся кохати і бути коханою.

Я вислухала його, мій вибір можна на лобі прочитати. Але є одне але:

- Микито, я готова йти за тобою в пропасть, але зрозумій мене, мені потрібно усе це переварити! Тому дай мені хоча б декілька днів, я побуду у батьківському домі

Він не перечить за це я йому безмежно вдячна. 

***

Їхала я додому з чітким планом, зібрати речі, залишити сюрприз у вигляді свідоцтва Артемові, а вже тоді забрати Мішу. 

Але як то завжди кажуть «не плануй на перед»

Двері будинку були відчинені, а сам Артем стояв на кухні з пляшкою бурбону.

Чесно я навіть не знаю з чого почати і чи варто зараз йому щось казати, може просто піти мовчки збирати валізи.

Але Артем сам починає щось бурмотіти:

- Ну що! Твій любчик зробив усе, щоб нас закопати. Чи ти ще не чула?
 

Підходжу ближче і черство запитую:

- Не чула що?

Артем кривиться, його погляд стає небезпечнішим.

- Те, що тепер будеш передачки у тюрягу мені носити, це сто відсотків, люба, просто питання часу!

Не знаю де беру стільки впевненості, але продовжую наступати. Уявила себе безсмертною!

- І це чула, і ще звістку принесла

Витягую потрібний документ і спокійно кладу біля самої пляшки.

Не розумію його реакції, але Артем починає голосно сміятися зі словами:

- Як я міг цього не помітити, ти з ним за одне!

- Думаю ти все це заслужив сам!

Артем наближається, я роблю крок назад і заплющу очі, не знаю, що зараз буде, але вже через секунду гучний стукіт у двері. Я набираюсь сміливості і кажу:

- Це напевно по тебе!

Я не помилилася це дійсно поліція, усе так швидко відбувалося, Артем не перечив, я навіть здивована цьому. Добре, що Міша цього не бачить, щось придумаю і поясню йому все.

***

Валізами не обійшлося, довелося збирати ще у коробки, розумію, що ми сюди повернемося, але для цього знадобиться багато часу.

Звичайно у мою машину все не помістилося, але я таки запакувала головне, а решту заберу пізніше.

По Мішу я заїхала, коли уже зовсім стемніло, але Ніка не телефонувала, можливо уже все знає.

- Доброго вечора, вибач, що я так пізно
 

Ніка вказує, щоб я увійшла, вона розгублена, не знає, як до мене підійти і з чого почати.

- Привіт, нічого, хлопці мали чим зайнятися увесь цей час