***

Washington State University, США, 2035 рік

- Кіро, - дівчину розбудив голос колеги, - там відповідь з лабораторії прийшла.

- І?! Що там?! – Кіра підскочила з дивану.

- Дали добро! – юнак поправив окуляри і передав планшет Кірі, - тобі дали добро на проведення дослідження!

- Воу! Юхууу!!! – заверещала дівчина, не приховуючи емоцій, - сьогодні святкуватимемо! Я пригощаю!

- Та я сам хотів запросити… - почервонів хлопець.

- Ерік! Це новий крок у моїй роботі! Уявляєш?! Дозволили! Схвалили! Піду… Марині подзвоню!

Кіра щаслива вибігла в коридор і почала набирати Марину по WhatsApp. Вона збуджено кричала в слухавку про свої досягнення, сміялась, хвалилась, обіцяла приїхати літом додому. Марина щиро пишалася своєю вихованицею.

Кіра повернулась додому. Довго вибачалась та обіцяла виправитися. Вона пройшла довгий і важкий шлях. Адже окрім навчання потрібно було побудувати і нормальні, здорові відносини з опікунами. Та дівчина не здавалась. Не все було легко, не все проходило гладко. Проте слова Рути ні на день не покидали свідомість. У день її повернення до опікунів, в Вашингтоні на мітингу загинув хлопець. Хтось порізав його прямо у натовпі. Поліція не знайшла ні знаряддя вбивства, ні відбитків, ні якихось інших слідів. Здавалося б, просто пересічний хлопець, випадковість, але Кірі не давала спокою ця смерть. Вона почала цікавитись хлопцем і дізналась, де він навчався. Вступити в той самий університет стало її ціллю. Їй все здавалося, що вона має заповнити цей пробіл. І вона таки впоралась із цим.

Почавши вивчати генетику, вона почала все частіше забувати, чому вона стала на цей шлях. Потроху стиралися з пам’яті лікоріси, біла сова і дівчина з волоссям, кольору пожежі…

- Хей! Агов! Кіро!

- А? Вибач, Ерік, чогось задумалась, - дівчина відвела погляд від вікна ресторану.

- Ну ти мене слухаєш взагалі?

- Так, пробач. То що ти там казав?

- Ну серйозно… Кажу, Міо, молодший братик мій, також почав цікавитися наукою! А йому всього 10!

- Он як! Це круто! Нагадай, в тебе тільки молодший брат?

- Ні, ще сестра є, але вона зовсім маленька, їй зараз 5. Ще навіть до школи не пішла. Давно вже не бачив їх…

- Вони так і живуть в Австрії?

- Так, хоча планують переїхати в Україну, коли Елсі виповниться 6 і вона зможе ходити в школу. Їм дуже імпонує твоя батьківщина.

«15 років, Кіро…» - наче щось стрельнуло в голові дівчини.

- В Україну? – перепитала вона, - вони впевнені?

Ерік кивнув.

- Хм… - Кіра піднесла келих з вином до губ, - знаєш, мені чомусь здається… що їм варто про це подумати.

За вікном почав накрапати дощ. Кіра все думала, що таке важлива вона могла забути. І чому їй вже третю ніч поспіль сниться червона квітка, так моторошно схожа на павука…