***

Кіра сиділа на ганку і спостерігала за тим, як посеред поля з червоних квітів Арета щось вимальовує у повітрі. Від її пальців відривалися мерехтливі стрічки, утворюючи напівпрозорі візерунки. Квіти біля неї наповнювалися сяйвом. Не небі світив повний місяць, навколо відьми кружляли світляки і маленькі блакитні вогники.

- Вона робить це щоночі, - поряд опустися Елеріс, що знову прийняв подобу людини.

- Гарні квіти, - тихо сказала Кіра.

- Вони з моєї батьківщини, червоні – лікоріс, павуча лілея, білі – адзісай, гортензія.

- Ти ж не відьмак? – обережно спитала Кіра.

- Ні, - похитав головою Елеріс, - я йокай. Створіння азіатського міфологічного пантеону.

- А як ти опинився тут?

- Я слідував за нею, - просто відповів чоловік.

Кіра затихла. А потім, все ж наважилась продовжити цю розмову.

- Вона правду каже? Світові дійсно настане кінець? Знову буде війна? – запитала вона, насилу приховуючи тремтіння голосу.

- Війни завжди повторюються, - знизав плечима Ел, - ніщо не вічне. Мир не виключення.

- Але всього через 15 років… невже той карлик не вмре до того часу?..

- Скажемо так, то буде його остання війна, - тихо сказав чоловік.

- Не розумію нічого… якщо вона все те передбачила, то чому не може втрутитися? Чому не запобігти цьому?.. Якщо вона така могутня, що може зупиняти час і бачити майбутнє…

- Як ти думаєш, - безцеремонно перебив її Елеріс, - скільки їй років?

- Не знаю, - буркнула Кіра, - на вигляд десь до двадцяти п’яти. Але… якщо вона дійсно відьма, то може і всі сто.

-  Арета народилася у ті часи, коли між людьми і нами, істотами потойбіччя,  не було чітких меж. Люди звертались до богів з молитвами про дощ чи ясну погоду, робили підношення заради багатого врожаю, шанували духів. Вона народилась у родині волхвів та мала дар, яким боги не наділили більше нікого у світі. Рута мала тісний зв’язок із потойбіччям, відчувала нас. Її допитливості не було меж… вона вчилась магії і в людей, і в духів, і в самої природи… і стала першою і єдиною людною, що пізнала істину…

- Істину?

- Першоджерело всієї магії, всього живого. Вона пізнала механізм життя, - тихо сказав Ел, - велика сила лякає, вона зобов’язує, вона накладає на тебе відповідальність. Боги були спантеличені, вони не розуміли, як могли допустити, щоб таке сталось, щоб звичайне людське дитя доторкнулося до їх мудрості… Але, як і у світу, так і у самих богів, є правила. І вони не могли позбавитися Рути, яка жодного з правил не порушила. І вони наклали на неї печать…

- Щось типу блоку сил?

- Ні, це було б занадто просто і… милосердно. Вони нарікли її спостерігачем. Боги знали, що рано чи пізно, прийде час, коли межа між світом людей і потойбіччям стане відчутна. Світ циклічний, все рано чи пізно повторюється, але вони розуміли, що на них чекає довгий сон. Тому, вони лишили Руту спостерігати за світом у їх відсутність. Її печать – безсмертя.

- Хочеш сказати, їй більше ста років? – недовірливо прищурилась Кіра.

- Все ще низько береш, - зітхнув Ел, - наша Рута народилась серед трипільців, шість тисяч років тому. І вона бачила, як розвивався цей світ, бачила падіння Риму, бачила, як почали обробляти рис на моїй батьківщині,  вона була свідком появи писемності у Месопотамії, і на власні очі бачила всі війни цього світу…

Кіра оторопіло дивилась на силует Рути у місячному сяйві. Слова Елеріса наче луною віддавались у неї в голові. Шість тисяч років…

- Я зустрів її, коли мені не було і ста років. Я народився в Японії в епоху Мейдзі. Рута тоді жила при дворі імператора Муцухіто, він вважав її Тамамо-но Мае. Вона врятувала моє життя і я пішов за нею. З тих пір, я супроводжую її. І супроводжуватиму до тих пір, поки її печать не спаде.

- Як їй… напевно, самотньо… - прикусила Кіра губу.

- Лікоріс устилає шлях до загробного світу, - сказав Елеріс, з неприхованою ніжністю і жалем дивлячись на Руту, - кожна червона квітка, що ти бачиш на цьому полі… кожна павуча лілея – це душа людини, яку знала Рута. Кожна пересічна людина, яка перекинулась з нею хоча б парою слів… тут її батьки, друзі… перше кохання… кожна людина, яку вона любила і яку втратила. Тут і ті, хто переходив їй дорогу, і ті, кому вона прагнула допомогти… І всі ті, кого вона хотіла врятувати і не змогла…

- Не змогла?

- У світу є правила. І Рута їм підкоряється. Кожне втручання її у мереживо людської долі спричиняє незворотні наслідки… Її втручання у твоє життя також матиме наслідки для когось. Можливо, для твоїх близьких, а може взагалі до незнайомої тобі людини, з  якою ви ніколи не зустрінетесь. Незалежно від твого рішення, втручання вже відбулось. Так що… не змусь її пошкодувати про своє рішення…

Чоловік піднявся зі сходів, змахнув рукавами свого кімоно, прийнявши подобу білої сови. У світлі місяця його крила здавалися срібними.

- Елеріс… - гукнула його Кіра, - а білі квіти?

- Адзісай – це душі тих, хто вже переродився і живе нове життя, - замість Ела відповіла Рута.