***

Минуло три дні. Одну ніч Кіра провела на автовокзалі, другу на залізничному. За весь цей час нормально поїсти їй не вдалось. Тікаючи, вона десь впустила гаманець з кишеньковими грошима. Повертатися додому було соромно і страшно. Вона боялась уявити, що на неї чекає. Осудливий погляд, розчарування, можливо її навіть повернуть до соціальної служби, вони там з нею не церемонитимуться. А тим часом голод точив шлунок як настирний черв’як.

Саме голод привів її до маленької пекарні, де на прилавок щойно виклали свіжу випічку, а в корзинках стояли хрусткі багети. «Хапай і біжи» - промайнуло в голові дівчини. Зупиняло лише те, що її одразу помітила продавчиня і пильно слідкувала за кожним її рухом. Але Кіра була така голодна, що готова була вхопити того багета зубами і гризти його на ходу. Дивлячись в очі продавчині, вона різко вхопила булочку з корзини і рвонула на вихід і в цю ж мить зіштовхнулась з покупцем, який в ту ж секунду заходив у пекарню.

- Тримайте її! – закричала продавщиця.

Кіра зажмурилась, очікуючи ляпаса. Але удару не було. Нічого не було. Кіра усвідомила, що нічого не чує, окрім повільних кроків. Так цокотіли тонкі підбори по плитці пекарні. Вона відкрила очі. Час навколо неї наче зупинився. Продавчиня так і завмерла з відкритим ротом, чоловік тільки-но заніс руку аби вхопити Кіру, і теж стояв як вкопаний, наче воскова фігура. Повз Кіру пройшла дівчина у чорному діловому костюмі. У неї були очі кольору неба і довгі, вогняні коси, наче стихійна пожежа. Вона підійшла до каси, поклала перед продавчинею гроші, взяла паперовий пакет, набрала в нього пару багетів та солодких булочок і направилась до виходу. Ошелешена Кіра дивилась їй в спину. На порозі дівчина обернулась.

- Будеш чекати поки він тебе схопить? – спитала вона.

Кіра помотала головою і вибігла вслід за дівчиною. Варто їй було переступити поріг крамнички, як час знову поновив свій плин. Рудоволоса впевнено крокувала вперед по вулиці, Кіра намагалась поспіти за нею.

- Ви! Ви час зупинили!!! – Кіра не могла повірити в те, що тільки що побачила.

- Мала, якби я зупинила час, ти б того не помітила, бо він би зупинився і для тебе, - просто відповіла руда.

- Але ж там у пекарні! Все завмерло! І ви… а я!..

- Не вищи, - відмахнулась дівчина, - дратує.

Кіра тільки зараз помітила, що під ногами дивної незнайомки виблискує мерехтлива стежка. Вона наче існувала окремо від цього світу. Руда ступала по ній, Кіра бігла за нею, а навколо люди наче не помічали їх. Не бачили ні незнайомки, ні Кіри, ні стежки, що виблискувала наче топази на сонці. Руда підняла руку і накреслила якийсь замислуватий символ у повітрі і на тому ж місці виник розрив. Наче матерія самого всесвіту розійшлась. У проході Кіра побачила напівпрозорий коридор. Там, за тою мерехтливо брамою, вулиця зливалась з лісом. Руда озирнулась і поглянула на шоковану Кіру:

- То ти йдеш чи ні? – запитала вона.

Декілька секунд дівчина вагалась, а потім зробила крок за браму. Її погляду відкрилась чарівна картина. Галявина вкрита червоними та білими квітами, кришталево чисте озеро і величне, високе дерево, під кроною якого стояла невеличка хатинка, оповита дикою лозою. На даху Кіра помітила велику білосніжну сову з бурштиновими очима.

- Елеріс, - гукнула руда, - в нас гості.

Сова змахнула своїми велетенськими крилами. На землю приземлився світловолосий чоловік і змірив Кіру байдужим поглядом. Волосся, наче попіл, яскраві жовті очі, витончені риси обличчя. Він був високий і статний, одягнений у срібне кімоно з чорним поясом.

- І навіщо вона тут? – запитав він так, наче Кіра його не чула.

- Я… просто… - почала затинатись дівчина.                               

- Ел, благаю, не починай. А ти не вирячайся так на нього, він того не любить. Іди за мною.

- Так… - Кіра обережно обійшла чоловіка і пішла до будинку.

Всередині було ще незвичніше. Будиночок наче зійшов зі сторінок казкових книг, про фей, ельфів та світи, невидимі людському оку. Тут все було дерев’яне, перепліталося з лозою. Одразу з коридору руда провела Кіру до просторої кухні. Тут було безліч поличок, книжок, різного глиняного та скляного посуду і кам’яна пічка. Руда клацнула пальцями і вогонь в ній миттєво розгорівся.

- Сідай, - скомандувала хазяйка будинку.

Кіра слухняно сіла. Дівчина прийнялась швидко щось готувати.

- Ну і мороки від тебе, - бубніла вона собі під ніс, - ну все вже сталось як мало статися. Всі зірки зійшлися, усі нитки долі переплелися. Але ж ні! Ти вирішила побавитися в перегони з долею.

- Я не дуже розумію… - спробувала втрутитися у її монолог Кіра.

- А тобі і не потрібно! – відмахнулась руда, - о, боги! О, небо! Старі і нові духи всіх пантеонів! Ну чому ви, люди, такі?..

Кірі не було що сказати, вона просто дивилася на свої руки, які все ще стискали крадену булочку. Вона ніяк не могла її випустити з рук, але чомусь, боялась навіть надкусити. Руда поставила перед нею глибоку глиняну тарілку.

- Їж, - кивнула вона Кірі, - не бійся, не отруєне. Хочеш, я перша скуштую?

Кіра вхопила ложку і накинулась на їжу. Ще ніколи вона не їла такого смачного супу, густого, вершкового. Руда підставила до неї тарілку, на яку поклала нарізаний багет, намащений маслом.