***

Я була. Я є. Я буду. Я є альфа і омега, перша і остання, початок і кінець.

Житомир, 2027 рік

Кіра сиділа на диванчику у крамниці. Трошки поодаль з поліцейськими спілкувалась продавчиня, яка спіймала її на крадіжці, та Марина, тимчасова опікунка Кіри. До дівчини доносилися поодинокі фрази:

- Нічого путнього… це вже вкотре… ви б подумали… малолітня злочинниця…

Кіра то все чула вже не вперше. Їй не потрібен був контекст аби зрозуміти про що йдеться. Суспільство жорстоке до таких, як вона. І воно скоріше дасть другий шанс сину адвоката, що переїхав своїм авто декількох людей, ніж дитині із сиротинцю, що вкрала цукерку. Бо для дитини з благополучної сім’ї у суспільства завжди знайдеться виправдання. Потрапив у погану компанію, посперечався, перехідний вік. Да будь-що. А що скажуть про таку, як Кіра? Її виправдовувати не стануть. Їй згадають про гени, про відсутність виховання і про те, що з таких як вона все рівно нічого путнього не виросте.

Під час війни Кіра лишилася без дому. Її мама, акушерка Маріупольського пологового, загинула під час обстрілу. Батько вивіз Кіру до Житомира, але так і не оговтався від загибелі дружини. Він почав пити, лишивши доньку на одинці із їхнім спільним горем. А потім і його не стало… Кіра лишилася сама і далі на неї чекали соціальні служби і все нові і нові тимчасові опікуни, які не знали і не хотіли знати, як спілкуватися із підлітком, життя якого зруйнувала війна. Вони хотіли лише відчути себе значимими, героями, які начебто дарували дім сирітці.

А потім вона потрапила до Марини та її чоловіка. На вихованні у цієї пари вже було двоє дітей, хлопчик та дівчинка, 5 та 10 років. Марина і Олег були хорошими людьми, розуміючими та терплячими. Вони ніколи не кричали, ніколи не дорікали, завжди намагалися залагодити будь-який конфлікт діалогом. Вони були настільки добрими і так лагідно відносилися до Кіри, що та поневолі ще більше чинила супротив їх доброті, бунтувала. Їй здавалось, що якщо вона зараз відповість взаємністю на їх тепло, то зрадить своїх батьків.

Біс його знає, навіщо вона потягнула той шарф. Звичайний осінній шарф, в’язаний, чорний в помаранчеву смужку. Якби вона попросила у Марини, та б купила. Навіть зраділа такому проханню, запропонувала б ще щось обрати, повела б її по всіх магазинах. Може, вони б добре провели час… але, лише від думки про це, у Кіри скрипнули зуби і вона, навіть не задумуючись, запихала шарф собі в сумку. Звичайно, на виході її вже чекала охорона, бо камери ніхто не відміняв.

Коли з поліцією вже все було вирішено і Марина забрала Кіру в машину, та навіть не підводила очей. Їй було прикро і соромно. Але визнати це їй не дозволяла дитяча впертість і гонор. Марина довго мовчала. Вони вже виїхали з паркінгу торгового центру і проїхали два світлофори, коли вона порушила гнітючу тишу:

- Якби ти просто попросила мене… - тихо почала вона.

- Я ніколи і нічого в тебе не проситиму! – різко перебила її Кіра, - мені від вас нічого не потрібно!

- Кіро, я відповідаю за тебе, - Марина продовжила спокійно, не звернувши увагу на колючість дівчини, - я маю піклуватися про тебе! І я дуже хочу цього! Аби ти тільки дала нам з Олегом шанс…

- Я вас про це не просила! Мені це все не потрібно! – огризнулась Кіра.

Марина прикусила губу. Кіра розуміла, як сильно ранить її і ненавиділа себе за це, але зупинитися вона вже не могла. Марина і Олег були першою родиною, де до Кіри ставилися як до звичайної дитини. Цікавилися її думкою, а не вирішували за неї. Їй виділили власну кімнату, забезпечували речами, допомогли обрати школу. Вони не жаліли її, а щиро співчували. І чим краще і любляче вони до неї ставилися, тим болючіше їй було, тим більше вона почувала себе жалюгідною від усвідомлення власної несамостійності.

- Кіро, - продовжила Марина, - ти вже у випускному класі. Я думаю, якщо ми сфокусуємося на твоєму майбутньому… якщо ти обереш собі справу до смаку, яка буде тобі подобатись… можливо, сфокусувавшись на навчанні, ми зможемо…

- Чому ти вирішила, що я хочу навчатися?! – Кіру кинуло в холодний піт.

- Я просто… До війни… можливо, в тебе були плани? Ти хотіла?..

- Так, в мене були плани! Поки їх не розірвало руснявою ракетою! – дівчина відчула, як голос її почав тремтіти.

- Вибач… просто, скоро ти закінчиш школу і тоді…

- Тоді мені буде 18! Я вже буду повнолітня! І то вже буде не ваша справа, чим я займатимусь! – Кіра зірвалась на крик.

- Кіро, ми просто хочемо допомогти, - Марина зупинилась на перехресті.

- Ох та ви що! Мати Тереза! Ні!!! Марія Магдалина!!! Як же я без твоєї допомоги?!

- Кіро…

- Ти мені не мати! Ви мені не сім’я! І не лізьте до мене зі своєю допомогою! – прокричала Кіра, вискочивши з машини і драпанувши у найближчий двір під сигнали зустрічних машин.

Дівчина не знала, як швидко вона бігла, як довго. Не знала і того, скільки її шукали Марина та Олег. Вона почувалась гидко, почувалась винною. Повела себе як мале дитя, як істеричка. Але сором і почуття провини не дозволяли їй повернутися назад.