Епілог

ЕПІЛОГ. Запах яблук

Будинок ще спав. Ранок тільки-но торкався підвіконь, малюючи на них м’яке золоте світло. У саду, між старими деревами, висів тонкий серпанок туману — такий легкий, що здавався диханням самої землі.

Максим стояв на ґанку, тримаючи в руках чашку гарячої кави. Пар підіймався вгору, змішуючись із запахом стиглих яблук — саме він завжди нагадував йому, заради чого він колись повернувся.

За його спиною тихо рипнули двері.

— Ти знову встав раніше за всіх, — Настя обвила його руками ззаду, торкнувшись щокою до його спини.

— Хотів подивитися, як світ прокидається, — усміхнувся він. — Він це робить… по-іншому, коли поруч ви.

Настя стала поруч, загорнувшись у його світшот. У кімнаті було чути тихий сон донечки — спокійний, рівний, теплий. Той звук, що став для Макса таким же важливим, як повітря.

— Пам’ятаєш, — тихо сказала Настя, — як ти приїхав до нас тоді, без ефіру, без сценарію, просто… живою людиною?

— Це був перший правильний крок за багато років, — він торкнувся її долоні. — І єдиний шлях, який привів мене сюди.

Сад поволі оживав: крапля роси зірвалася з яблука, у траві прокинувся перший цвіркун, десь у курнику буркнула сонна курка. Усе було таким простим. І таким справжнім.

— Я інколи думаю, — Настя усміхнулась, — що наш дім став трохи схожим на казку. Зі своїми сварками, борщем, мокрими черевиками у коридорі, ревнивим Барсиком і колисковою, яку ти співаєш гірше, ніж думаєш.

— Я співаю чудово, — обурився він, але без щирого протесту.

— Тому й не будиш сусідів, — піддражнила Настя.

Він засміявся. І притягнув її ближче.

— Але знаєш, — додала вона тихо, — найкраще в цій казці те, що вона справжня. Не вигадана. Не для запису. Не для глядачів.

— Бо ми — більше не ролі, — підтвердив він. — Ми — дім.

Вони стояли так ще кілька хвилин — серед туману, яблуневого запаху, ранкового світла та тиші, що огортала, як теплий плед.

І в цій тиші народжувалося щось просте, але незламне.

Не гучне, не блискуче, не зіткане з лайків чи думок чужих людей.

А їхнє.

Настя нахилила голову, торкнувшись його плеча:

— Максе… що буде далі?

Він глянув на неї, на дім, на яблуневий сад, на маленьке життя, що спало за стіною.
І його відповідь була простою, як світанок:

— Далі буде… наше щастя. Таке, як ми самі його збудуємо.

Вітер легенько хитнув гілку, і з неї впало яблуко — стигле, запашне.
Воно вдарилось об траву м’яко й тихо. Як знак.

Запах яблук наповнив повітря.
І саме в цю мить їхня історія ніжно закрилася.
Щоб завтра — у новому дні — початися знову.

 Кінець.