Розділ 16

Розділ 16. Смак тиші

Село оговтувалося після навали журналістів.
Курей перестали лякати спалахи, Барсик знову спокійно дрімав під грушею, а мама вже сварилася не на телевізійників, а на Софійку, яка весь день крутила в телефоні відео “Падіння оператора у курнику”.

Настя того дня мовчала.
Зранку — доїла корову, мила підлогу, готувала пиріг, усе як завжди.
Тільки рухи були надто точні, обличчя — надто спокійне. Як у людини, що приховує бурю.

Макс відчував це.
І тому не знімав. Не жартував. Не вмикав телефон. Просто ходив поруч.

Після обіду він знайшов її біля річки.
Настя сиділа на березі, босими ногами занурюючи пальці у воду.
Вітер грався з її волоссям, а сорочка тріпотіла, як парус.

— Якщо прийшов з камерою, я піду, — сказала вона, не повертаючись.
— Без неї, — тихо відповів Макс. — Я ж казав, сьогодні відпочиваємо від світу.

Вона кинула в нього камінцем, але усміхнулася.
— Ти не з тих, хто може відпочивати.
— А ти — не з тих, кого можна забути.

Настя закотила очі:
— Ти зараз наче цитуєш підпис до фото.
— Ні, — серйозно сказав він. — Я просто кажу, що відчуваю.

Вони сиділи мовчки, слухаючи, як десь за лісом кукурікає півень.
Сонце хилиться до заходу, небо повне теплих відтінків — рожевий, бурштиновий, ніжно-фіолетовий.

— Знаєш, — сказала Настя, — я ніколи не думала, що тиша має звук.
— Має, — відповів Макс. — Вона звучить, як твоє дихання.

Вона подивилася на нього — і на мить перестала дихати зовсім.
У його очах не було ані лайків, ані глядачів. Тільки він. І вона.
І якась дивна, нова правда, яку не треба пояснювати.

Коли вечір опустився на село, вони повернулися додому.
Мама покликала вечеряти, бабуся поставила чай, і всі сиділи разом — уперше без напруження, без камер, без “як це виглядає”.

Тато навіть жартував:
— Ну що, блогер, може, залишайся. Трактор навчимо водити.
Макс усміхнувся:
— Якщо не виженете — залишусь.

Бабуся підморгнула Насті:
— Та вже ж бачимо, не виженемо.

Уночі Макс сидів біля вікна.
Село спало, лише зорі світили над дахами.
Він набрав повідомлення на телефоні:

“Я залишаюся. Тут. З нею.”

І не відправив. Просто видалив.
Бо зрозумів: поки він пише це в тиші, воно — справжнє.
А варто натиснути “надіслати” — і знову стане шоу.

Настя увійшла до кімнати, тихо, щоб не злякати момент.
— Не спиш?
— Не можу, — усміхнувся він. — Занадто тихо.
— От бачиш, — сказала вона, — до тиші треба звикнути.
— Мабуть. Але вона мені подобається. Бо має твій смак.

Вона нахилилася ближче, майже торкаючись його плеча.
— А який це смак?
— Мед і яблука. І трохи сміху.

Вона тихо засміялася, а він поклав руку на її долоню.
І цього разу не було жодних слів — тільки спокій, та сама тиша, яку обидва вже не хотіли відпускати.