Розділ 115

Розділ 115. Колискова для нашої донечки

Ніч дихала спокоєм — глибоким, повільним, мов подих землі.
За вікном шелестіло листя, тихо перекочуючись хвилями по саду, а десь далеко, вже за пагорбом, настільки м’яко, що їх майже не чути, мугикали цвіркуни.
Маленький будинок стояв у цій тиші, немов острів тепла: у вітальні тремтіло світло лампи, малюючи на стелі золоті кола, а з дитячої кімнати линули тихі, заспокійливі звуки — покашлювання, дихання, невеличкі сонні писки.

Максим сидів на краєчку маленького ліжечка, тримаючи на руках свою донечку.
Її оченята вже були напівзаплющені, вії тремтіли, мов крильця метелика, а маленька долонька, така тепла й ніжна, міцно стискала його великий палець, ніби боялася відпустити.

— Ну що, мала… — тихо каже він, нахиляючись до її чола. — Твоя мама знову забула, що тобі час спати.

Із кухні долинає тихий сміх Насті — той сміх, який тепер для нього звучить краще будь-якої музики:

— Не забула. Я просто хотіла послухати, як ти співаєш.

Максим усміхається так, як усміхаються лише чоловіки, які вже знають, що втрачали щастя — і знову його отримали.
Він трохи сильніше притискає донечку до себе, відчуваючи запах молока й яблук у її волоссі, і починає співати.
То була та сама пісня, яка народилася в ньому давно — у той час, коли він думав, що життя розсипалось на уламки і що вже нічого хорошого не буде.
Але тепер він співав її з зовсім іншим серцем.

Його голос тихий, теплий, майже шепіт:

«Спи, моя зірко,
ніч не страшна.
Там, за віконцем,
світить весна.
Спи, моя ніжна,
серце одне.
Хай тебе мрія
тихо несе…»

Настя стоїть у дверях і дивиться на них.
Світло лампи лягає на її обличчя, роблячи його м’яким, майже світлим. Тіні на стіні колишуться, і в цих тінях — усе їхнє життя, усе те, що вони пережили.
Вона пам’ятає той день, коли вперше побачила Максима.
Тоді він здавався чужим, надто гучним, надто впевненим у собі, надто різким.
Вона навіть не могла уявити, що колись саме ці руки триматимуть їхню дитину так ніжно, так обережно.

Тепер — він її дім.
Її спокій.
Її серце.

Дівчинка на руках у Максима нарешті засинає.
Її дихання стає рівним, теплим і безтурботним.
Максим дуже повільно, з максимальною акуратністю кладе її в ліжечко, поправляє кути ковдри, відгортає з лобика тонку прядку волосся.

— Ти бачила? — шепоче він, не відводячи погляду. — Усміхається навіть уві сні.

Настя нахиляється ближче й тихо торкається його плеча:

— Як і ти. Коли думаєш, що я не бачу.

Він усміхається краєм губ і ловить її руку в свою. Легко стискає пальці — і не відпускає.

Вони виходять на ґанок разом, повільно, аби не потривожити тишу дому.
Ніч зустрічає їх прохолодою, зорі розсипані так густо, що здається — до них можна доторкнутися.
У повітрі запах яблук, свіжого сіна й нічного листя.

Настя схиляє голову йому на груди, вкладаючись так, наче це її місце з самого початку.

— Ти щасливий, Максе? — питає вона тихо, майже нерішуче.

Він не відповідає одразу.
Просто притискає її до себе міцніше, проводить рукою по її спині, вдихає запах її волосся.
Йому хочеться, щоб ця мить тривала вічно.

— Так, — нарешті каже він. — Бо тепер я знаю, що таке справжня музика.
Він торкається лобом її скроні.
— Це — твоє дихання… її сміх… і цей спокій уночі.

Настя заплющує очі.
Світ зупиняється.
Залишається лише ніч, зорі і тиха, безмежна любов.

Десь у кімнаті ледь чутно долинає відлуння колискової.

«Спи, моя зірко…»

І світ завмирає в мить повного, неосяжного щастя.