Розділ 114

Минуло кілька тижнів.
Осінь поступово вступала в свої права — повітря ставало прохолоднішим, листя починало рудіти, а яблука на дереві вже набирали солодкого запаху.
Село жило своїм спокійним життям, і серед цього життя — він. Максим.

Тепер його дні були зовсім іншими.
Без яскравих софітів, без штучного шуму. Замість студійних мікрофонів — старий сарай, який він разом із Настею перетворював на майстерню.
— Треба ж кудись твої гаджети ставити, — жартувала вона, витираючи пил з камер. — А то селяни подумають, що в нас космічна станція.
— Хай думають, — сміявся він. — Зате тепер усе по-справжньому.

На дверях сараю з’явилась табличка, зроблена власноруч:

«Живі історії. Тут говорять серцем.»

Максим тепер знімав не стріми, а короткі сюжети про людей із села.
Про старого Петра, який щоліта будує шпаківні.
Про вчительку з місцевої школи, що навчає дітей без гаджетів.
Про Настю, яка пече пироги й розповідає, що любов пахне яблуками.

Його відео несподівано стали популярними. Але цього разу він не гнався за цифрами.
— Знаєш, Настю, — сказав він одного вечора, сидячи поруч із нею на ґанку, — вперше відчуваю, що роблю щось не для себе.
— А я вперше бачу, як ти щасливий, — відповіла вона. — Без масок.

Вони сиділи, дивлячись, як захід сонця фарбує небо в м’які відтінки рожевого.
Десь у саду шелестіли яблука. Дихалося легко.

— Пам’ятаєш, як усе почалось? — спитала вона. — З того дурного конкурсу.
Максим засміявся:
— Тоді я шукав наречену, а знайшов сенс.
— І кохання, — додала вона, тихо, але впевнено.

Він поглянув на неї, торкнувся щоки:
— Ти — мій найкращий сюжет.
Вона розсміялася, і цей сміх був найщирішою музикою.

Вітер підняв кілька жовтих листків, і вони полетіли над садом, немов посланці осені.
Настя поклала голову йому на плече.
— У нас вийде, правда?
— Уже вийшло, — прошепотів він. — Бо все, що далі — це просто життя. Наше.

Тієї ночі, коли вони засинали, Максим ще довго дивився у вікно.
Десь у темряві тихо світились ліхтарі, а в повітрі стояв той самий запах яблук.
Він усміхнувся — і вперше за довгі роки не боявся завтра.