Розділ 113

Розділ 113. Ранок після бурі

Сонце повільно пробивалось крізь фіранки, залишаючи золоті доріжки на підлозі.
Світло торкнулося Настиних вій, ковзнуло по її щоках і зупинилося на подушці — там, де лежала його рука.
Вона розплющила очі й побачила його.

Максим спав поруч.
Спокійно. Глибоко.
На його обличчі застигла усмішка — така м’яка, майже дитяча.
Без гриму. Без камери. Без броні.
Просто він. Її.

Настя завмерла, не рухаючись, щоб не злякати цей тендітний спокій.
Вона слухала, як він дихає — рівно, тихо, і відчувала, як її власне серце синхронізується з його.
І в тій простій тиші народжувалося нове відчуття:
все добре, усе стало на свої місця.

На підвіконні муркотіла Мальва — стара кішка, яка, здавалось, теж усміхалась уві сні.
За вікном гілки яблунь виблискували краплями роси, а сонце торкалось їх так ніжно, ніби просило пробачення за всі ті ночі дощу.
Десь у саду співали птахи — обережно, немов і вони ще не вірили, що буря минула.

Настя обережно підвелась, поправила ковдру на ньому, і, глянувши на його спокійне обличчя, усміхнулась.
На столі стояли два горнятка — одне порожнє, друге наполовину з кавою, вже холодною.
І пиріг, від якого лишився лише кутик.

— Невже ти й вночі їв? — прошепотіла вона, сховавши усмішку.

— Як можна не їсти, якщо пахне домом? — долинув хриплуватий, сонний голос.

Вона здригнулася, озирнулась — він уже дивився на неї.
Його погляд був теплим, трохи розгубленим, але наповненим спокоєм, якого вона ніколи раніше не бачила в ньому.
Він сів, провів рукою по розкуйовдженому волоссю, і, не відводячи очей, тихо спитав:

— Ти справді думала, що я не повернусь?

— Я не думала, — зізналася вона. — Я вірила.

Він усміхнувся, підвівся, підійшов і, не кажучи ні слова, обійняв її.
Обійняв так, наче намагався надолужити всі ті ночі, коли її руки були порожні.
Вона схилила голову й відчула, як його серце б’ється поруч із її.
Це був звук життя. Їхнього спільного.

— Я більше нікуди не тікатиму, — прошепотів він. — Я хочу тут… із тобою.

Настя підняла погляд і посміхнулась крізь сльози.
— Тоді доведеться вчитись садити яблуні, — сказала вона, жартуючи, але голос трохи тремтів.

— А я думав, ти навчиш мене пекти пироги.

— І того, і того, — сміється Настя. — Бо тепер у нас час — назавжди.

Вони стояли біля вікна, тримаючись за руки, дивлячись, як над садом підіймається легкий туман від ще мокрої землі.
Повітря пахло яблуками, хлібом і теплом.
У цьому запаху було все — їхнє минуле, їхні страхи, їхнє прощення.

Максим нахилився, поцілував її волосся і прошепотів:
— Знаєш, що я зрозумів?

— Що?

— Щастя — це не коли тебе знімають. Щастя — це коли тебе чекають.

Вона заплющила очі, притулилася до нього щільніше й відповіла:
— І коли ти повертаєшся.

Вони стояли мовчки, поки сонце остаточно залило кімнату.
Мовчання більше не було важким. Воно стало їхнім спокоєм.

Того ранку в їхньому домі народилося нове життя — не галасливе, не показне.
Просто справжнє.
Як тихий післясмак кохання, що вистояло бурю.
Як промінь світла, що пробився крізь хмари і залишився — назавжди.