Розділ 111

Розділ 111. День очікування

Ранок почався зі звичного шелесту листя — тихого, лагідного, але сьогодні він звучав інакше.
Наче саме повітря тримало подих, чекаючи разом із нею.

Настя прокинулася ще до світанку.
У хаті пахло яблучним пирогом, який вона спекла вчора пізно ввечері, — ніби хотіла втримати ним тепло, створити оберіг від усіх страхів, що оселилися в серці.
Вона не змогла заснути після третьої. Кожен шурхіт здавався сигналом, кожен віддалений звук машини — його кроками.

На столі стояла чашка з недопитим чаєм, який давно вистиг. Вона переставляла її з місця на місце, ніби це могло наблизити момент, коли він нарешті переступить поріг.

У хаті було чисто до блиску — не тому, що треба, а щоб хоч якось зайняти руки.
Вона тричі витерла підлогу, кілька разів міняла серветки під вазою, поправляла скатертину, згортала і знову розкладала рушник.
Стара кішка Мальва йшла за нею слідом — тихо, обережно, наче боялась видати якусь таємницю.

— Ну що, Мальво, — прошепотіла Настя, присівши поруч. — Повернеться, правда ж? Ти теж чекаєш?

Кішка лише моргнула — але її муркотіння здалося відповіддю.

Надворі світ ледь сірів. Сад сповнений роси, яблука виблискували, мов маленькі сонця, що не встигли згаснути.
Але в середині все було навпаки — порожньо, глухо, наче час зупинився.
Годинник на стіні тік-так відмірював секунди, які розтягувались у вічність.

Настя сіла на лавку біля хвіртки — ту саму, де колись стояла, коли вперше побачила Макса.
Його усмішка тоді була беззахисна й щира, очі світилися мрією, і вона не знала, що саме цей чоловік переверне її світ.

«Я ж не просила цього кохання, — подумала вона. — Але воно прийшло, як дощ після спеки. І тепер я без нього не дихаю».

Телефон мовчав.
Екран раз у раз спалахував від її руху — перевірити, раптом пропустила дзвінок, повідомлення, хоч щось.
І кожного разу вона перечитувала одне-єдине речення:
«Повернусь. Завжди.»
Слова, які стали для неї молитвою.

Дощ почався раптово — дрібний, теплий, мов небеса теж хвилювалися.
Краплі котилися по гілках, падали на долоні, змивали тривогу, але водночас залишали відчуття самотності.
Настя не рушила з місця. Вона стояла серед дощу, не прикриваючись, дозволяючи кожній краплі торкатися обличчя — як спогадам, як його рукам, яких так бракувало.

І раптом — холод. Незрозумілий, пронизливий, ніби щось невидиме пройшло крізь неї.
Не біль, не страх — просто тиша, що раптом стала надто глибокою.
Вона не знала, що це, але серце підказало: щось трапилось.

Настя повернулась у хату.
Запалила свічку перед іконою, як навчила колись бабуся: коли хтось із близьких у дорозі, треба запалити світло, щоб він знайшов шлях додому.
Полум’я хиталося, наче боролося з невидимим вітром.

— Хай світить тобі, Максе… — прошепотіла вона, відчуваючи, як тремтять губи.

День тягнувся нескінченно.
Вона то вставала, то знову сідала, то дивилась у вікно, то хапалась за телефон, хоча знала — він не дзвонить.
Коли очі стомилися від тиші, вона задрімала просто в кріслі.

І тоді — побачила його.
Він ішов полем — мокрий, виснажений, але живий. У його погляді було стільки тепла, що серце забуло, як боліти.
Він тягнув до неї руку, усміхався. Вона зробила крок, ще один — але між ними здіймався білий туман.
Його обличчя розтануло, мов світло в росі.

Настя прокинулась із криком, притискаючи долоню до серця.
Сльози текли самі, але в них було щось дивне — не лише біль, а й спокій.

Вона підвелась, знову накрила стіл, перевірила пиріг, поставила чайник.
Бо обіцянки не зникають у дощі.

Коли вечір опустився на село, у вікнах відбивалося золоте світло лампи.
Настя сиділа біля шибки, тримаючи в руках чашку з чаєм, який уже давно охолов.
На губах ледь ворушились слова:

— Повернись… Ти ж мій дім.

І хоч ніч поглинула дорогу, десь далеко, під тим самим небом, він теж ішов.
Повільно, але впевнено — туди, де чекало світло.