Розділ 109

Розділ 109. Коли здається, що все позаду

Ранок зустрів їх тишею.
Такою, що ніби боялась розбудити спогади.
Сонце просочувалося крізь фіранки золотим пилом, і кожна пилинка світилась, мов жива.
На столі вже стояла чашка кави, парувала ароматом, який колись для них означав спокій. Настя сиділа біля вікна, загорнута у ковдру, і дивилася на сад, де яблуні вже скидали останні листки. Вона тихо торкалася горнятка, ніби гріла не руки — душу.

Максим підійшов майже нечутно. Його кроки були м’які, обережні, як у людини, що боїться порушити щось крихке.
Торкнувся її плеча.
— Привіт, — шепоче.
— Ти знов не спав? — її голос був лагідний, але втомлений.
— Ні… просто не хотів заплющувати очей. — Він усміхнувся ледь помітно. — Боявся, що все це знову виявиться сном.

Вона посміхнулась у відповідь, та в очах промайнуло щось невловиме — сум, тривога, невимовна провина.
Довго мовчали.
І тоді Настя прошепотіла:
— Максе… нам треба поговорити.

Ці слова впали між ними, як камінь у воду.
Він відчув, як напружились плечі.
Вона вдихнула повітря, глибоко, ніби збиралась зануритись у холодну річку.
— Учора телефонував той продюсер, — сказала тихо. — Каже, що твоя справа ще не закрита. Якщо все залишити — хтось із твоїх людей може постраждати. Може бути суд.

Він мовчав. Кава в його руці ледь не розплескалась. На обличчі промайнуло все: розгубленість, біль, злість, а потім — порожнеча.
— Ти хочеш, щоб я поїхав? — спитав після довгої паузи.
Настя подивилась на нього, і серце стислося від страху.
— Хочу, щоб ти зробив правильно. Навіть якщо це означає… не бути поруч зі мною.

Його обличчя стало нерухомим, мов вирізьбленим із каменю.
— Після всього, що ми пережили, ти все одно боїшся втратити мене?
— Я боюся втратити тебе через брехню, — її голос зірвався, став глухим, як грім перед бурею. — Ми вже жили в темряві. Якщо не очистимось — усе повернеться.

Він відвернувся, підійшов до вікна.
На подвір’ї співали птахи, падали яблука, світ здавався спокійним — але всередині нього піднімався шторм.
Хіба можна все відпустити, коли щойно навчився жити?
Його пальці торкнулись скла, за яким світило сонце.
— Ти розумієш, що якщо я піду, можу не повернутись?
— Так, — відповіла. Її голос тремтів, але не слабшав. — Але я все одно чекатиму.

Вона підійшла ближче, поклала долоню на його руку.
— Бо тепер я не дитина, що тікає від страху. Я — жінка, яка вірить у тебе.
Він дивився в її очі, йому хотілось упасти перед нею на коліна, подякувати за віру, за терпіння, за цю силу, якої йому самому бракувало.

Їхні погляди зустрілись, і в ту мить він зрозумів: це не кінець.
Це — іспит. Ще одна битва — за правду, за гідність, за любов, яка не боїться втрат.

Максим нахилився, поцілував її чоло, довго стояв, не відпускаючи.
— Обіцяю, — прошепотів. — Я повернусь. Уже не як тінь, а як чоловік, який не ховається.
Вона провела пальцями по його щоці, запам’ятовуючи кожну рису, кожен подих.
— Я чекатиму. Бо інакше не вмію.

Коли його машина зникла за поворотом, Настя ще довго стояла біля воріт.
В руках вона стискала старий ланцюжок — той самий, який він колись залишив їй, коли йшов у невідомість.
Тоді вона плакала. Тепер — ні.
Тепер її очі світились вірою.

Вітер хитав гілки, небо прояснювалося після дощу.
Вона вдихнула на повні груди — запах землі, яблук, осені.
І зрозуміла: справжнє кохання не тікає від бурі.
Воно стоїть посеред грози, піднявши голову, й чекає, коли крізь хмари знову проб’ється світло.