Розділ 107

Розділ 107. У прямому ефірі

Дорога до міста була мовчазною.
Максим тримав кермо обома руками, і лише іноді його погляд ковзав до телефону, де світилися десятки повідомлень — продюсери, спонсори, фанати. Але жодне з них не мало значення.
В голові звучав її голос:
“Не обіцяй нічого. Просто будь.”

Коли він виїхав із села, дощ знову почав накрапати — дрібно, обережно, ніби сама природа не хотіла заважати. Десь позаду залишився запах яблук, її усмішка, її дім.
І щось у ньому боляче стислося — як тоді, коли розумієш, що частина тебе залишилась позаду, і ти вже ніколи не будеш цілим без неї.

Настя стояла біля вікна, коли побачила, як машина зникла за пагорбом.
Вона не плакала. Просто дивилася довго, поки сірий обрій не розчинив усе.
— Вернись, — прошепотіла, — тільки собою.

У домі стало тихо. Тиша мала його голос, його кроки, його тінь. Настя зробила чай, але навіть пар від чашки здавався безбарвним.
Вона сіла біля старого ноутбука, відкрила платформу — і натрапила на трансляцію.
“Прямий ефір із Максимом Рейном. Повернення після довгої паузи.”

Серце підстрибнуло. Вона не знала, чи готова дивитись, але клікнула.

На екрані — він. У студії, де яскраві лампи били в очі, а фон світився неоновими літерами. Та щось змінилося: у його погляді не було тієї звичної впевненості, за якою він колись ховав порожнечу.
Тепер у ньому було життя.

— Привіт усім, — почав він спокійно. — Я знаю, ви чекали. І, мабуть, чекаєте на жарти, гучні новини, щось, що “зайде в тренди”. Але сьогодні… інший день.
Він усміхнувся, ледь, по-справжньому.
— Бо іноді треба зникнути, щоб знайти себе.

У чаті летіли тисячі коментарів, але він не дивився. Говорив просто, ніби не до мільйонів, а до однієї людини. І Настя знала — саме так воно і є.

— Мені здавалось, що життя — це лайки, перегляди, увага. Але я помилявся. Бо всі ці цифри нічого не варті, коли поруч немає когось, хто бачить тебе не через екран, а справжнього.
Пауза. Його подих затремтів.
— Тому сьогодні я не просто веду ефір. Я прощаюся з тим, ким був. І вітаю того, ким став.

Настя прикрила рот долонею. В її очах стояли сльози — тихі, світлі.
Він говорив не про неї прямо, але кожне слово було для неї.

— І якщо колись, — продовжив він, — ви відчуєте, що вас більше ніхто не чує — пам’ятайте, що справжнє завжди живе тихо. Без ефірів, без камер, без масок.

Оператор спробував щось сказати, але Максим лише кивнув і вимкнув мікрофон. Ефір обірвався. Екран став чорним.

Настя довго сиділа перед ним. Потім усміхнулась.
— Молодець, — прошепотіла. — Ти зміг.

Вона вийшла на подвір’я. Вітер був лагідний, не такий, як учора. На дереві залишилось кілька червоних яблук — останніх. Вона зірвала одне, вдихнула запах.
Його запах.

І саме в цей момент — звук двигуна. Десь за пагорбом, далеко, але знайомий.
Вона завмерла, не вірячи. Потім побігла, серце билося з кожним кроком сильніше.

Максим повертався.