Розділ 106

Вони йшли довго, мов із іншого світу.
Дорога до села була розмита, вода хлюпала під ногами, але вони не відчували втоми. Настя йшла поруч, тримаючи його за руку, і в цьому жесті було більше віри, ніж у тисячі слів.
Максим мовчав, лиш іноді зиркав на неї — ніби боявся, що вона розтане, що ця ніч зникне, як сон.

Коли вони нарешті побачили дах її дому, небо вже світліло. Дощ ущухав, і перше ранкове проміння несміливо пробивалося крізь важкі хмари. Настя відчинила двері, впустила його в теплу тишу, запах яблук і кориці огорнув їх, наче сам дім дихав полегшенням.

— Залишайся, — сказала вона тихо. — Хоч на сьогодні.
— Я не піду, — відповів він, і в голосі не було ні сумніву, ні втоми. Тільки спокій.

Він роздягнувся, зняв промоклу куртку, а вона принесла йому рушник. Її руки все ще тремтіли — не від холоду, від того, що він поруч, живий, справжній. Коли вона доторкнулася до його щоки, він просто прикрив очі. Їхні подихи злилися в одне.

Вони сиділи біля каміна, де вогонь потріскував, як старий знайомий. Настя пригорнулась до нього, її волосся пахло дощем і яблуками.
— Я боялась, що тебе вже не буде, — прошепотіла.
— Я теж, — відповів він. — Але думав про тебе. Це і тримало.

Тиша. Її голова на його плечі. Його пальці в її волоссі. Вогонь, що грає відблисками на їхніх обличчях. Усе здавалося таким простим — і таким крихким водночас.

А потім — телефон.
Глухий, настирливий звук, що розрізав спокій. Максим підняв його майже машинально, але Настя відчула, як його тіло напружилось.
— Це… — він не договорив, але на екрані миготіло ім’я — менеджер.
Настя вже знала: світ наздогнав їх.

— Візьми, — сказала вона. — Я не з тих, хто забороняє чути правду.
Він кивнув і відійшов до вікна.
— Так, я чув… Так, я живий…
Пауза. Його голос став сухішим.
— Прямий ефір? Сьогодні?
Ще пауза.
— Я не певен, що… —
Він обірвав фразу, зустрівшись з її поглядом. І замовк.

Вона зрозуміла все, не чуючи решти.
Світ вимагав його назад. У кадр, у стріми, у ту блискучу реальність, де кохання — лише контент, а щирість — слабкість.

Максим вимкнув телефон і довго стояв мовчки. Потім підійшов до неї, сів поруч, опустив голову.
— Настю, вони хочуть, щоб я повернувся. У мене контракт. Якщо не вийду в ефір — штраф, скандал, усе те лайно, яке я колись вибрав сам.
— І що ти вибереш тепер? — тихо спитала вона.

Він підняв голову. Його очі темні, як осіння річка.
— Я не знаю.
— Знаєш, — сказала вона м’яко. — Просто боїшся.

Він посміхнувся сумно.
— Може. Бо я нарешті маю що втратити.

Настя доторкнулася до його щоки, великим пальцем стерла краплю води — чи, може, сльозу.
— Якщо підеш — не обіцяй, що повернешся. Обіцянки болять, коли їх не тримають.
— А якщо залишуся?
— Тоді не обіцяй нічого. Просто будь.

Десь за вікном співала ранкова пташка, і над полем піднімався туман. Світ знову ставав м’яким.
Вона торкнулася його руки — так, як торкаються рани, що загоюється, але ще болить.
— Я не тримаю тебе, Максе. Але й не відпускаю.

Він нахилився, поцілував її у волосся.
— І не треба. Я сам нікуди не піду.

Та десь у глибині його погляду Настя побачила бурю, що ще не стихла.
Бо любов не завжди лікує. Іноді вона — випробування.