Розділ 105

Ранок народився з важким подихом — небо низьке, сіре, дощовими нитками тягнеться до землі. Настя стояла на ґанку, вдягнена у стару куртку, волосся заплутане, руки тремтіли. Вона не спала всю ніч. Вітер, мов навіжений, розгойдував дерева, а думки у голові билися, як птахи в клітці.

Її рішення було безумне. І єдине можливе.

Вона мусила знайти його.

Записка, знайдена серед паперів, горіла в кишені, мов оберіг і кара одночасно. Вона перечитала її, напам’ять знаючи кожну літеру, але кожен раз — ніби вперше.
"Я тримаю тебе навіть крізь темряву."

Ці слова вели її, коли вона переступила поріг дому, коли за плечима лишився знайомий запах яблук, що тепер здавався болісним нагадуванням про нього.

Село ще спало. Лише десь далеко гавкнув пес, і мокра земля присмоктувалася до чобіт. Настя йшла дорогою, яку дощ уже перетворив на багно, не думаючи, куди саме — тільки вперед. Вона знала: його дім — не притулок, а буря. Але саме туди її тягло.

Кожен крок лунав у порожнечі, як биття серця.

На роздоріжжі вона зустріла діда Миколу — старого, що завжди знав усі новини першим. Він глянув на неї спідлоба, ковзнув поглядом по її блідому обличчю, по очах, що вже не вміли брехати.
— Ти куди, Настю? — голос його був глухий, але не злий.
— До нього, — коротко відповіла.
— Після того, що люди кажуть?..
Вона лише ледь всміхнулася.
— Люди багато кажуть. А я... просто хочу знати, що він живий.

Дід тяжко зітхнув, підкинув каптур на голову й махнув рукою:
— Туди, за лісом, він має хатину стару. Там останній раз бачили його авто. Але… буря тоді була, ніхто не певен.

Слова його відлунювали в голові, коли Настя ступала в ліс. Дощ посилився, гілки били по обличчю, але вона не зупинялася. Вона йшла, як йдуть ті, хто вже не боїться болю. Бо страх нічого не змінює, а любов — змінює все.

У якийсь момент дорога загубилася. Вона спіткнулася, впала, руки занурилися в холодний бруд. Здавалося, світ стискається. Але тоді — ніби на знак — блискавка освітила галявину. І серед дерев вона побачила силует.

Автомобіль. Перекинутий, покинутий, з мокрим блиском металу.

— Ні… — вирвалося з її грудей. Вона кинулася вперед, тремтячи, ковзаючи по слизькій землі. Серце калатало, мов божевільне. Вона відчинила дверцята, подряпала руки, але всередині — порожньо. Лише куртка, яку він носив.

Настя стиснула її до себе, як дитину. Сльози змішалися з дощем.
— Де ти?.. — шепотіла, голос тремтів, губи білі. — Максе…

І в ту ж мить позаду щось скрипнуло.

Вона різко озирнулася — і побачила його.
Стояв під деревом, мокрий до нитки, з подряпаним обличчям, але живий. Його очі — втомлені, темні, але такі справжні — вп’ялися в неї.

— Настю… — сказав тихо, як молитву.

Вона не рухалася. Страх, радість, біль — усе одночасно. Крок, ще один. Потім вона кинулася вперед, ударилася в його груди, і світ обірвався.

Він обійняв її. Сильно, майже боляче. Наче боявся, що відпустить — і вона зникне.

— Я думала, тебе нема… — шепотіла вона. — Я бачила машину, я…
— Тсс, — він торкнувся її обличчя, пальці тремтіли. — Я живий. Не зміг піти, поки ти тут.

Вона підняла погляд.
— Чому?
— Бо я вже не знаю, де закінчується моя тінь, а де — ти.

Грім прокотився над лісом. Але цього разу він звучав не як кінець — як початок.

Вона всміхнулася крізь сльози.
— Ти запізнився.
— Головне, що прийшов.

І коли їх обох накрила злива, він просто схилився до неї — без слів.