Розділ 104

Розділ 104. Між двома серцями і бурею

Вітер розгойдував дерева так, ніби хотів вирвати спогади з їхніх гілок. Вони стогнали, тріщали, ніби жалілися на долю. Небо низько нависло над землею, важке й чорне, готове розірватися на клапті. Грім котився десь далеко, глухо, повільно, наче повторюючи всі невимовлені слова, які Настя так і не встигла сказати.

Вона стояла біля вікна, стискаючи долонями підвіконня так сильно, що пальці побіліли. Дощ стікав по шибках, малюючи прозорі дороги, якими ніхто не прийде. Її очі слідкували за кожною краплею, як за часом, що вислизає.
За кілька днів вона постаріла — не зовні, а всередині. Немов хтось вимкнув у ній світло. Тиша дому стала нестерпною. Кожен звук — падіння ложки, рипіння дверей, навіть подих вітру — змушував її здригатися, сподіватися, що ось зараз… ось-ось він повернеться.

Але Максим не повертався.

Його присутність ще жила тут — у розкиданих речах, у запаху кави, що вивітрився, у подушці, яку вона не чіпала з тієї ночі. Його сорочка висіла на спинці стільця, мов тінь, мов спогад.
Настя підходила до неї, торкалася, вдихала повітря, що давно втратило його тепло, але досі пахло ним. Її серце билося не рівно, а уривчасто — як тоді, коли він востаннє дивився їй у вічі. Мовчки. Без пояснень. І без прощань.
У тому погляді було все: біль, провина, ніжність і страх. А ще — тиха обіцянка, яку Настя не знала, чи хотіла почути знову.

Вона згадувала, як його руки тримали її тієї ночі. Як пальці торкались її обличчя так обережно, ніби боялися зламати. Як його подих змішувався з її, і кожен шепіт ставав дотиком, а дотик — клятвою.
І все ж тоді, навіть тоді, коли він був поруч, коли його тепло огортало її, Настя відчувала страх. Не до нього — до себе. До того, що знову дозволяє комусь стати надто близько. Що знову віддає себе не наполовину, а цілком.

Грім блиснув, розкроївши небо над селом. На мить усе спалахнуло світлом, різким і коротким, як спогад. У відблиску Настя помітила старий стіл у кутку. На ньому — ніж Максима.
Простий, грубий, але впізнаваний до болю. Скільки разів він різав ним яблука, подаючи їй шматочок і жартома кажучи: «Бери, на щастя».
Вона підійшла, торкнулася металу. Холод пронизав до кісток.

— Максим… — прошепотіла. — Ти ж казав, що не підеш без мене…

Голос зірвався. Тиша поглинула слова. Лише дощ за вікном продовжував свою пісню, мов відповідаючи їй.
Сльоза впала на стіл, злилася з краплею дощу, що просочилася крізь шпарину у вікні. Вона не витирала її. Бо здавалося — якщо стерти, то зникне все, що ще тримає його тут.

Раптом вітер рвонув вікно. Холод увірвався в кімнату, загасив свічку, розкидав папери. Полум’я тремтіло, як її серце.
І тоді Настя побачила — серед аркушів, між невидимим хаосом — клаптик паперу. Зім’ятий, потертий, ніби він поспішав, коли писав.
Вона розгорнула його тремтячими пальцями. Її ім’я, виведене його почерком. І далі — кілька рядків, простих, як подих:

«Якщо мене не буде — знай, я поруч.
Я тримаю тебе навіть крізь темряву.
Ти — моє світло. І я повернуся.»

Слова тремтіли в її руках. Настя стиснула записку до грудей. Здавалося, серце не витримає — занадто багато всього: біль, надія, страх, тепло, спогади. Вони змішались у єдине — те, що називають любов’ю.

Блискавка розсікла ніч, освітлюючи її обличчя. І Настя раптом зрозуміла: цей шторм — не кінець. Це лише початок. Переддень зустрічі.
Вона підняла голову, подивилася у темряву за вікном і, ледь чутно, як молитву, прошепотіла:

— Повернись… Бо я вже не зможу без тебе дихати…

Десь далеко — серед гуркоту вітру, криків нічних птахів, шелесту дощу — пролунав віддалений звук. Крок. Один, другий. Тихий, упевнений.
Наче сам вітер ніс її прохання.

І Настя знала: він іде.
Попри бурю. Попри страх.
Бо їхні серця давно б’ються в одному ритмі.