Розділ 103

Наступного ранку світ вибухнув.
Кожна стрічка, кожен заголовок кричав:

“Настя — брехуха!”
“Інтерв’ю року: правда про наречену блогера!”

Відео з ток-шоу переглядали мільйони.
Кадри, де Настя мовчить під прожекторами, стали мемами.
Її очі, наповнені болем, назвали “виною”.
Люди, які ще вчора писали слова підтримки, сьогодні вимагали вибачень.

Макс ходив кімнатою, як звір у клітці.
— Я подам до суду, — бурмотів. — Я доведу, що це монтаж!
Настя сиділа біля вікна, згорнувшись калачиком.
— Не треба… — ледве чутно сказала. — Вони все одно не почують.

Вона не плакала. Сльози закінчились ще вчора.
Її очі стали спокійними, навіть порожніми — наче вона вже бачила кінець цього фільму.
І лише коли задзвонив телефон, вона здригнулася.
На екрані — “мама”.

— Настю… — голос матері був твердий. — Я бачила це все.
Настя мовчала.
— Я не знаю, хто сказав правду, а хто ні. Але я знаю тебе. І я не дозволю нікому топтати мою дитину.

Мати приїхала того ж вечора.
Стара “Шкода”, запах домашніх пиріжків і яблук, які вона привезла з села.
Коли зайшла в квартиру, не сказала нічого — просто обійняла доньку.
І Настя, нарешті, розридалась.

— Мам, я… я не витримаю цього всього.
— Ти витримаєш, — відповіла та. — Бо правду не треба кричати. Вона живе тихо, але довго.

Увечері хтось подзвонив у двері.
На порозі стояла дівчина.
Настя впізнала її не одразу — лише потім згадала.
Це була Оля — підписниця, яка колись публічно писала образливі коментарі.

— Я… я прийшла вибачитись, — промовила тихо.
— За що? — Настя не повірила.
— За те, що повірила тим, хто кричав голосніше. Я працюю у тій самій студії. І я бачила, як вони монтували фейки. Усе було під сценарій.

Настя дивилась на неї, ніби не могла зрозуміти, що це реальність.
— У мене є копії файлів. І листування. Якщо захочеш — можеш це використати.

Макс підійшов ближче, серце билося швидше.
— Ти впевнена?
— Так. Я теж втомилась від брехні.

Оля залишила флешку й пішла.
Настя стояла мовчки, стискаючи її в руці.
— Може, і справді правда не така вже й беззахисна, — прошепотіла.

Вночі Макс сидів за ноутбуком.
Він дивився відео — сирий запис із закулісся, де редакторка віддає вказівки:

“Кадр із Настею не вирізати, хай виглядає, ніби вона мовчить із провиною.”
“Показати фото з фейкового акаунта.”

Його руки тремтіли.
— Вони її просто розіп’яли, — сказав він крізь зуби. — За рейтинг.

Настя стояла поруч.
Її очі — червоні, але спокійні.
— Збережи це. Але не поспішай. Нехай світ спочатку сам згадає, що таке совість.

Вона вийшла на балкон.
Ніч була тиха. Місяць завис над містом, мов мовчазний свідок.
Десь унизу хтось грав на гітарі.
Настя слухала і думала, як дивно: навіть коли світ валиться, десь завжди лунає музика.

Наступного ранку до неї прийшов лист.
Паперовий, справжній, із села.
“Настусю, не слухай їх. У нас тут усі за тебе. Усі.
І баба Галя казала, що якщо правда — як яблуко, то її не сховаєш, вона все одно пахне.”

Вона посміхнулась крізь сльози.
Того ж дня Настя зробила коротке відео — без фільтрів, без сліз. Просто сиділа на лавці, тримаючи яблуко в руках.

“Я не маю сил воювати з усіма. Але я вдячна тим, хто пам’ятає, що серце — не контент.

Я не свята, не ідеальна. Але я — жива. І якщо вас хоч колись принижували публічно — знайте, що ви не самі.”

Це відео стало вірусним.
Не тому, що було скандальне.
А тому, що було чесне.

Тієї ночі Макс уперше спокійно заснув поруч із нею.
Її долоня лежала на його грудях. Дихання — рівне.
І крізь сон вона прошепотіла:
— Може, все ж ми не дарма пройшли через це.

Він поцілував її у волосся.
— Ми тільки почали, сонце.

А десь далеко, за сотні кілометрів, у селі, де пахли яблука і трава,
мати Насті стояла біля вікна, дивилася на зорі й шепотіла:

“Тримайся, доню. Правда дозріє. Як яблуко — тоді, коли прийде час.”