Розділ 101

Розділ 101. Правда на вітер

Ранок прийшов, немов вирок.
Відео вже розлетілося. Тисячі переглядів, сотні коментарів. Люди, які вчора писали “яка гарна пара”, сьогодні плювали отрутою.

Настя сиділа на підлозі, загорнувшись у ковдру. Її пальці тремтіли, очі порожні. Макс стояв біля вікна, притискаючи телефон до лоба, немов намагаючись зупинити потік думок.
У повітрі — тиша, яку можна було різати ножем.

— Настю… — його голос зірвався. — Я знайду, хто це зробив. Присягаюсь.
Вона підняла погляд.
— Вже пізно. Усі побачили.
— І що з того? — його очі спалахнули. — Це наше життя. Наше, розумієш? Не їхнє.

Вона не відповіла. Тільки стиснула ковдру, немов це єдине, що залишилося.
Її дихання було уривчастим. У грудях боліло від приниження.

— Мама дзвонила, — тихо промовила. — Сказала, щоб я не виходила з дому. Щоб не ганьбила родину.
— Настю... — він зробив крок, але вона відсунулась.
— Не торкайся. Я не можу.

Її голос зламався, як тонка нитка.

Макс опустив руки. Вперше за весь цей час він не знав, що робити. Він міг бити, боротися, виступати — але як боротися з натовпом, який хоче крові?

Він пішов на кухню, увімкнув ноутбук і почав друкувати.
“Досить мовчати”, — подумав.

Через годину він уже стояв перед камерою. Без стиліста, без світла, без глянцю. Просто він і тиша.
— Це звернення не до підписників, — почав тихо. — Це звернення до всіх, хто забув, що за картинками — живі люди.

Його голос був глибокий, хрипкий.
— Так, я кохаю. Кохаю Настю. Не з реклами, не з ролика, не для лайків. Ми не ідеальні. Ми сваримось, плачемо, боїмося. Але це наше.
Він зробив паузу.
— І якщо ви справді вважаєте, що любов — це привід для ненависті, тоді, можливо, проблема не в нас.

Він вимкнув камеру. Відео завантажилося за хвилину.
А через п’ять — вибух.

Під постом з’явилися десятки тисяч коментарів. Одні писали: “Сміливець”, інші — “Гидко дивитись”.
Але Макс не дивився. Він стояв у дверях і спостерігав, як Настя повільно підводиться.

Вона підійшла до нього. Її очі — повні болю, але вже без паніки.
— Ти справді це зробив?
— Так. Бо мовчати — це дозволити їм перемогти.

Вона ковтнула повітря, опустила голову на його груди.
— А якщо ми втратимо все?
— Тоді побудуємо заново. Без фальші.

Їхні пальці переплелися.
І в цю мить світ, здається, зупинився.

Дощ стукав у шибки, десь гавкала собака, за вікном — сірість, але між ними — тихе світло, крихітне, живе.

Після цього дня Настя перестала ховатися. Вона вийшла надвір — уперше після скандалу.
Сусідка відвернулася, хтось крикнув услід щось гидке. Але Настя не повернула голову. Вона несла сумку з яблуками, і запах осені раптом повернув їй спокій.

Макс чекав її біля старої яблуні, тієї самої, де все почалося.
— Пам’ятаєш, як ти тоді сказала, що яблука пахнуть дитинством? — він усміхнувся.
— А ти відповів, що твоє дитинство пахло страхом, — тихо згадала вона.

— Знаєш, — промовив він, — мені здається, зараз я вперше не боюсь.
Настя дивилась на нього і розуміла: перед нею не блогер, не герой — просто чоловік, який нарешті став вільним.

І вперше за багато днів вона посміхнулась.
Щиро.