Розділ 100

Розділ 100. Тінь брехні

День почався звичайно. Кава, запах тостів, сонце, що золотить волосся Насті. Вона ще не знала, що за кілька годин її ім’я гуділо на всіх стрічках новин, а фото з’явилося на десятках сайтів із гучними заголовками:
“Коханка. Брехунка. Розбиває сім’ї.”

Макс стояв посеред кухні, тримаючи телефон. Його обличчя — камінь.
— Хто це зробив?.. — слова виривались крізь зуби.
Настя, бліда, дивилась на екран. Її фото, вирізане з особистої зйомки. Його — поруч. Під ними коментарі, тисячі.
Вона відчула, як земля під ногами зникає.

— Це вона, — шепоче Настя. — Оля.
— Вона не зупиниться, — холодно відповів Макс. — Але цього разу не ми будемо мовчати.

Його голос — спокій бурі. Вона бачила, як у його очах стискається лють і біль.
Але страх уже пульсував у грудях. Усе, що вони будували, могло розсипатися.

До вечора новини вибухнули ще сильніше. “Інтерв’ю з жінкою, яку зрадили.” На екрані — Оля, з втомленим обличчям і вдало підібраним світлом.
— Я пробачила, але зрада — це завжди рана, — каже вона, і в її голосі — навчена журба.
Настя стисла кулаки. Вона не могла повірити, що та говорить про любов, якої ніколи не було.

Макс відкинувся у кріслі.
— Вона готує публічний удар, — буркнув. — Витягне все, навіть те, чого не було.

— Може, просто зникнемо на якийсь час? — Настя ледве вимовляє.
— Ні, — рішуче. — Якщо втечемо зараз — нас зламають.

Він нахилився до неї, торкнувся щоки.
— Настю, ти не одна. І я не дозволю, щоб тебе принизили через мене.

Її очі наповнилися сльозами. Вона не знала, що сильніше — страх чи любов.
За вікном — грім, важкий, наче попередження.
Телефон знову завібрував — повідомлення від пресслужби:
“Максе, вам потрібно зробити офіційну заяву. Інакше буде ще гірше.”

Він глянув на Настю.
— Ми скажемо правду. Без прикрас.

Настя ковтнула повітря.
— Ти впевнений?
— Так. Але вирішимо разом.

Вона кивнула, хоча в грудях усе стискалося від тривоги.

Ніч принесла лише біль. Соцмережі вибухнули хвилею ненависті.
“Гроші відкрили їй шлях.”
“Ще одна, що піднялася через ліжко.”
“Продала душу за славу.”

Настя сиділа біля вікна, дивлячись на порожню вулицю, де світилося тільки одне вікно — їхнє. Макс підійшов і обійняв її ззаду, його руки — єдине місце, де можна було дихати.

— Ми це переживемо, — шепоче він.
— А якщо ні?
— Тоді будемо триматися одне за одного ще сильніше.

Тиша. Лише їхні подихи і дощ, що стукав у шибки.

І саме тоді, коли вона вже почала засинати в його обіймах, телефон знову спалахнув.
Невідомий номер. Відео.
Вона відкрила — і серце зупинилося.

На екрані — вони. Їхня ніч.
Її спина, його голос, напівтемрява, тремтіння, якого вона ніколи не показувала світові.
Чужі руки тепер тримали її найінтимніше.

Настя закричала. Макс вирвав у неї телефон, і все стало чорним.