Розділ 99

Розділ 99. Коли падає сильний

Макс завжди здавався незламним.
Його усмішка — як броня, жарти — як щит.
Його лайки, перегляди, партнерські угоди — мов замок, який він будував роками, щоб ніхто не побачив, як глибоко в ньому самотність.

Але цього ранку все зруйнувалося.
Телефон дзвенів без упину — не від фанатів, а від менеджера.
— Максе, вибач… — голос у слухавці тремтів. — Спонсори згортають співпрацю. Канал… теж. Кажуть, скандали шкодять репутації.

Він мовчав. Лише спостерігав, як на екрані ноутбука падають цифри підписників.
— Ти розумієш, — додав менеджер, — тебе зараз “чистять” із трендів.

“Чистять”.
Слово різонуло. Якби хтось сказав це рік тому — він би посміявся, запустив новий челендж і відкупився фразою “нічого страшного”.
А тепер — у грудях пустка.
Схожа на провалля.

Настя знайшла його в темряві студії.
Монітори вимкнені, світло приглушене, а він сидів серед техніки, мов серед уламків власної гордості.
— Максе… — тихо покликала.
Він підвів голову, і в очах не залишилось ні блиску, ні злості. Лише втома.

— Знаєш, — почав він глухо, — вони ж ніколи не любили мене. Вони любили те, що я створював.
— Це не одне й те саме, — відповіла Настя. — Люди забувають, що за образом є живе серце.

Він засміявся, але сміх був гіркий.
— Серце не має контракту. Його не врятує піар.

Настя підійшла ближче, торкнулась його плеча.
— Але його можна врятувати правдою. Ти ж сам учив мене не мовчати.
— А тепер моя черга слухати тебе? — він глянув на неї, здався на мить беззахисним, як хлопчик, який уперше втратив віру в диво.
— Так, — тихо сказала вона. — Зараз ти маєш просто бути. Без лайків. Без камер. Без ролі.

Вони сиділи поруч довго.
Він — з опущеними плечима, вона — з теплими долонями, які тримали його, ніби крихкий посуд.
Десь за стіною гуділо місто, але всередині цієї кімнати було чути тільки дихання.

— Я боюся, Настю, — зізнався він. — Не втратити гроші чи славу. А того, що без цього мене не буде видно.
— Я бачу тебе, — сказала вона. — Навіть зараз. І саме таким я тебе люблю. Не за світло, а за тінь, яку ти не ховаєш.

Пізніше вони пішли в сад. Туди, де ще лишилися яблука, хоч осінь уже торкалася гілок.
Макс узяв одне, потер у долонях і вдихнув аромат.
— Пам’ятаєш, як ти сказала: “Яблука пахнуть домом”?
— Так. Бо це запах справжнього.
— Може, і мені час повернутися до справжнього. Без камер. Без образу “ідеального”.

Настя усміхнулася, і в очах засяяло те саме світло, що врятувало його колись.
— А може, справжнє — це ми. Не тоді, коли все добре, а коли все валиться, і ми не відпускаємо.

Він торкнувся її руки, і цей дотик був сильнішим за будь-яку славу.
— Ти навіть не уявляєш, як мені пощастило, що я тоді оголосив той дурний конкурс.

— То був не конкурс, — сказала Настя. — То було наше перше “так”.

А тим часом у тіні, біля воріт садиби, стояла фігура у темному плащі.
Діана.
Вона спостерігала, як вони сміються, як тримаються за руки.
У її погляді змішалися заздрість і холодна рішучість.

— Ви думаєте, що витримали? — прошепотіла вона. — А я ще навіть не починала.

Вона дістала телефон, на екрані — контакт із підписом «Агент PR — скандали».
Палець натиснув “виклик”.

Настя в ту саму мить підняла голову — ніби відчула щось.
— Максе, тобі не здається, що буря ще не скінчилась?
— Може, — відповів він. — Але тепер я не боюсь її. Бо є за кого триматися.

Він поцілував її лоб, і десь між деревами тихо шелестіло листя — наче саме життя шепотіло:

“Не відпускайте.”