Розділ 98

Ранок почався не зі світла — зі спалаху.
Фотоапарати, натовп перед будинком, журналісти з мікрофонами, які вигукували одне поперед одного:

— Настю, правда, що вас просунув Макс?
— Ви були його конкурсанткою чи коханкою?
— Як вам вдалось стати ведучою без досвіду?

Вона стояла на ґанку, в халаті, босоніж, не встигаючи навіть зрозуміти, що сталося.
Макс вибіг слідом, рішуче закрив її собою.
— Годі! — вигукнув. — Це приватна територія!

Але камери вже блищали, слова вже вирвані з контексту, заголовки вже друкувалися.
І серед сотень голосів, що гули в голові, Настя почула лише одне — Діанин сміх.
Десь у глибині пам’яті, як ехо.

Уже за годину соцмережі палали.

“Сільська Попелюшка отримала шоу через ліжко.”
“Блогер-мільйонник зробив з нареченої ведучу.”
“Її правда — гарна казка, поки поруч спонсор.”

Кожен рядок різав по серцю.
Кожен коментар — як камінь.

Настя сиділа на підлозі в студії, стиснувши голову руками.
В очах — біль, у грудях — порожнеча.
— Максе, — прошепотіла, — вони ж мене не знають…
— І не хочуть знати, — відповів він глухо. — Їм цікава лише кров, хайп і чужий біль.

Він узяв її за руки, але вона висмикнула.
— Це через мене. Через наш конкурс, через твоє ім’я… Якби я не заповнила ту анкету…
— Не смій! — зірвався Макс. — Якби не ти, я б досі жив у фальші.
Він замовк, глянув на неї м’яко. — Але зараз треба вистояти. Разом.

Та разом не виходило.
Кожен дзвінок — нова образа.
Кожна стаття — спотворена версія.
Канал тимчасово зупинив ефір її програми «до з’ясування обставин».
І навіть мама з села подзвонила:
— Доню, може, то знак? Може, не треба воно тобі, те місто й слава?

Настя слухала і мовчала.
Вперше за довгий час — мовчала не зі страху, а з розчарування.

Ввечері, коли Макс намагався розібратися з юристами, вона вийшла на балкон.
Місто гуділо під нею, як рій.
І в тому шумі вона раптом усвідомила — не витримає, якщо залишиться тишею.

Наступного дня Настя сама зателефонувала редактору й сказала:
— Я хочу ефір. Один. Без сценарію.
— Але, Настю, це ризиковано…
— Я знаю. Але мовчання — теж ризик. Для душі.

Коли студія наповнилася світлом, вона вийшла перед камери.
Без макіяжу, без сукні від стиліста. У простій сорочці.
Очі — втомлені, але живі.

— Вітаю, — сказала спокійно. — Мене звати Настя, і, здається, я знову винна в тому, що залишаюся собою.

Вона розповіла все: про конкурс, про Макса, про сумніви, про село, про те, як легко спотворити істину, якщо людину сприймати лише як сенсацію.
— Але якщо ви мене справді слухали, — сказала тихо, — то знаєте: я прийшла сюди не за славою. А за правом бути щирою.

У студії стояла тиша.
А потім — оплески.
Повільні, нерівні, але справжні.

І саме тоді Макс увійшов до студії, сів поруч і взяв її за руку.
Не для ефекту. Для правди.

Десь далеко, у темному офісі, Діана дивилась той ефір і не зводила очей із екрана.
На мить у її погляді з’явилося щось схоже на сум.
Але потім вона вимкнула трансляцію і сказала холодно:
— Добре. Якщо правду не можна зламати словами — я зроблю це інакше.

Настя ж у той вечір сиділа на сходах студії, притулившись до Макса.
Сльози текли, але не від страху.
Вона відчувала: буря ще не минула, але тепер у неї є коріння.
І якщо доведеться, вона знову виступить. Знову говоритиме. Бо тепер її голос — не лише її.