Розділ 97

Розділ 97. Тінь за кадром

Новий день пахнув кавою і свободою.
Сонце заливало вікна, наче саме вирішило прийти на зйомки першого випуску її програми — «Живі історії».
Настя стояла перед дзеркалом у гримерці, тримаючи в руках мікрофон із золотим логотипом каналу.
На ній — скромна біла сукня, легка, як спогад про літо.
Макс, сидячи поруч, жартував, але в його погляді була тривога.

— У тебе очі тремтять, — помітив він.
— Бо я досі не вірю, що це все насправді, — зізналася вона. — Учора — село, яблука, мрії. Сьогодні — камери, сценарії, команда.
— Ти не мрія. Ти причина, чому все це ожило, — сказав Макс, торкнувшись її плеча. — Просто будь собою. Це завжди працює.

Світло увімкнули. Камери — готові.
Режисер показав пальцями:
— Три… два… один… ефір!

Настя вдихнула — і весь страх випарувався.
Говорила просто, як колись у саду. Про життя, про втрати, про любов, що лікує, навіть коли не обіцяє щастя.
Вона слухала гостей, дивилася у вічі тим, хто ніколи не мав права голосу, і раптом зрозуміла: вона знайшла своє місце.
Не у трендах. Не в хайпі.
У правді.

Коли режисер дав сигнал «Стоп», у студії запанувала тиша.
А потім — оплески. Не постановочні. Щирі.

Макс обійняв її просто там, перед усіма.
— Ти бачиш? — прошепотів. — Це вже не мій ефір. Це твій.
— Наш, — відповіла вона і торкнулася його щоки.

А тим часом, у холодному офісі на іншому кінці міста, на екрані ноутбука миготіла та ж трансляція.
Оля сиділа в кріслі, закутавшись у дизайнерську кофту, з келихом вина у руці.
Її усмішка — тонка, крижана.

— Доросла, сільська квіточка, — прошепотіла вона. — Тепер вважаєш себе зіркою?

Вона відкрила нову вкладку, набрала кілька слів:

“Інсайдер: ведуча Настя — випадкова обраниця блогера, який просунув її через конкурс наречених.”

Вона натиснула “Опублікувати”.
Із глибини інтернету почали злітати блискавки пліток.
— Подивимось, як витримаєш світло, коли воно стане надто яскравим, — прошепотіла Оля і відпила ковток вина.

Настя тим часом не помічала бурі.
Вона сиділа в машині, сховавши голову на плечі Макса, слухала, як дощ б’ється по даху.
— Хочу просто тиші, — сказала вона. — Без камер, без новин, без шуму.
— Тоді поїдемо до яблуневого саду, — відповів він. — Там, де почалося все.

І світ ніби погодився.
На кілька митей.

Бо вже за годину телефони дзвонили, повідомлення сипалися, а журналісти чатували під воротами.

— Настю, — сказав Макс, дивлячись на екран, де світилися заголовки. — Ти знову у вирі.
Вона вдихнула і, замість страху, відчула щось інше — рішучість.
— Цього разу я не втечу. Я не та дівчина, що ховається.

Вона відклала телефон і тихо додала:
— Але якщо це війна — я битимусь правдою.

Надворі знову лив дощ, і кожна крапля звучала, наче відлік перед черговим випробуванням.
А в тиші Макс прошепотів:
— Я поруч. У всьому. І навіть якщо знову доведеться все починати — почнемо з яблуневого запаху.

Вона усміхнулась.
Не тому, що була спокійна.
А тому, що нарешті знала — кохання не дає гарантій. Воно дає силу.