Розділ 92

Ранок видався тихим — занадто тихим. Настя прокинулась від шелесту сповіщень на телефоні. Коли відкрила стрічку — серце зупинилося на секунду.
Фото. Вона. Макс. І заголовки, що горіли яскравіше за полум’я:

“Новий роман блогера-мільйонника: щира любов чи чергова вистава?”
“Хто така дівчина з яблуневого саду і чому вона тримає Макса подалі від сцени?”

Настя провела пальцем по екрану — і натрапила на знайоме ім’я автора:
Діана Маркевич.

Вона відчула, як у грудях холоне. У статті все було подано солодко, але з отруйним присмаком:
"Настя — звичайна сільська дівчина, яка випадково потрапила в об’єктив відомого блогера. Чи не надто швидко простушка стала його натхненням? І що стоїть за раптовим зникненням Макса зі стрімів? Кохання чи втеча від слави?"

Макс, побачивши статтю, кинув телефон на стіл.
— Вона не зупиниться, — сказав крізь зуби. — Їй потрібна увага.

— А мені потрібен спокій, — тихо відповіла Настя. — Я не звикла, коли люди пишуть про мене, як про якусь ляльку.

Він обійняв її, але вона не притулилась, як завжди.
Тривога вже вкоренилася — і росла з кожною фразою, що хтось шепотів за спиною.

Діана ж у той час вмикала камеру. Її голос звучав м’яко, щиро, з ноткою “турботи”:
— Привіт, друзі. Сьогодні я хочу поговорити не як журналіст, а як жінка. Знаєте, коли любиш когось по-справжньому, важко дивитися, як він робить помилки…

Глядачі у коментарях вибухали:

“Ти про Макса???”
“Невже це правда?”
“Він же тепер з тією… з села?”

— Я не хочу нікого ображати, — продовжила Діана, граючи на камеру. — Просто сподіваюсь, що його нова дівчина справді кохає, а не шукає вигоди.

Вона вимкнула запис, відкинулась у кріслі й задоволено усміхнулась.
— Тепер хай згорає повільно, — прошепотіла.

Настя того ж вечора отримала повідомлення.
Від: Діана М.

Привіт. Я не ворог. Мені просто шкода, що ти опинилася в центрі всього цього.
Якщо хочеш — можемо зустрітися. Я не кусаюсь 🙂

Настя довго дивилась на екран.
Серце підказувало — не можна.
Але розум шепотів: якщо не поговорити — це тільки гірше.

— Я зустрінуся з нею, — сказала Настя, коли Макс повернувся.
— Ти що, з глузду з’їхала?! — різко обірвав він. — Це те, чого вона хоче!
— Може. Але я не збираюся ховатися, Максе. Від неї. Від себе. Від правди.

Вона подивилась йому просто у вічі — спокійно, але твердо.
І тоді він побачив у ній не ту дівчину, що колись тремтіла в його обіймах, а жінку, яка вже навчилась стояти сама.

У кав’ярні запах кави зливався з ароматом парфумів Діани.
Настя прийшла раніше, сіла біля вікна, чекаючи.

— Вона прийде, — прошепотіла бариста, дізнавшись, кого саме очікують. — І не просто поговорити.

Коли Діана нарешті з’явилася, усмішка на її обличчі була бездоганною, як завжди.
— Настю… ти гарна. Тепер розумію, що його привабило.

— Я прийшла не за компліментами.
— А шкода, — тихо відповіла Діана, нахиляючись ближче. — Бо без них ти тут довго не втримаєшся.

Її слова ковзали, як лезо.
І Настя відчула, що ця жінка — небезпечна. Не тому, що хоче Макса. А тому, що знає, як грати на слабкостях.

Після зустрічі Настя довго не могла заснути.
Її переслідували Діаніни слова:
"Він закохується швидко. Але ще швидше — розчаровується."

І вперше за довгий час вона злякалася не чужої думки, а власних почуттів.