Розділ 91

Вона з’явилась раптово — як протяг, що зриває з тебе спокій.
Макс саме повернувся після ранкового ефіру, розкуйовджений, трохи втомлений, але спокійний. Настя чекала його вдома, намагаючись звикнути до нового ритму, до життя серед дзвінків і постійних повідомлень.

Коли у двері подзвонили, вона не здогадувалась, що все зміниться за кілька секунд.

На порозі стояла жінка. Струнка, з ідеальною зачіскою і впевненим поглядом.
— Привіт, Максе, — її голос був оксамитовим, але з холодом. — Давно не бачились.

Настя застигла на місці. Макс — теж.
— Діано…
— Не думала, що впізнаєш, — вона всміхнулась, трохи нахиливши голову. — Хоча, мабуть, важко забути когось, з ким прожив три роки, еге ж?

Далі все відбувалось, як у сповільненому кадрі.
Настя мовчала. Макс розгублено дивився то на Діану, то на неї.
Повітря між трьома стало густим, липким.

— Я лише хотіла привітати, — сказала Діана, проходячи повз Настю, ніби та була повітрям. — Тебе з “новим образом”. І… з новою музою, — її погляд ковзнув униз і знову піднявся, — чи це вже дружина?

— Це Настя, — коротко відповів Макс.
— Мм, мило.
Вона оглянула квартиру, торкнулась пальцями до фортепіано. — Те саме, що було в мене вдома. Пам’ятаєш?

Макс різко підвівся.
— Навіщо ти прийшла, Діано?
— Я почула, що ти повернувся. І що… змінився. Хотіла побачити, чи правда. — Вона усміхнулась, але очі залишились порожніми. — Ти все ще мій улюблений експеримент, Максе.

Коли двері за нею зачинились, у квартирі запала глуха тиша.
Настя стояла біля вікна, стискаючи руки.
— Це вона, — сказала вона нарешті. — Та, про яку всі писали?
— Так, — коротко відповів він. — Але все давно скінчено.
— Для тебе. А для неї?

Він підійшов, торкнувся її плеча, але вона відступила.
— Настю, послухай…
— Я слухаю, — її голос тремтів. — Просто мені боляче. Бо вона говорила, ніби знає тебе краще, ніж я. І, можливо, так і є.

Макс зітхнув.
— Колись вона справді знала мене. Того, яким я був — закритим, цинічним, з порожніми піснями й холодним серцем. Але тебе вона не знає. І мене тепер — теж.

Настя глянула на нього. В очах змішались віра і страх.
Вона хотіла повірити — але всередині щось нашіптувало, що минуле рідко відпускає просто так.

Тієї ночі Макс довго сидів біля вікна, граючи тихо, щоб не розбудити Настю.
Ноти лягали важко, невпевнено, наче шукали дорогу.

А Діана в цей час стояла на іншому боці міста, у барі, тримаючи келих вина.
— Ти справді думаєш, що він змінився? — спитала журналістка, що сиділа поруч.
— Змінився, — відповіла Діана, не відриваючи погляду від екрана з фото Макса і Насті. — Але ненадовго. Він просто забув, ким є. І я нагадаю.