Розділ 90

Місто зустріло їх неоном, шумом і запахом кави.
Після тиші села все це звучало гучно, навіть жорстко — ніби світ намагається нагадати: “Ти не сховаєшся від себе, навіть серед яблуневих дерев.”

Настя сиділа поруч у машині, дивилася на вогні, що зливалися у безперервні лінії.
Макс тримав кермо однією рукою, другою — обережно торкався її пальців.
— Не хвилюйся, — сказав він тихо. — Я з тобою.
— Я не хвилююсь, — відповіла вона, хоча в грудях усе стискалося. — Просто відчуття, ніби я приїхала в іншу планету.

Він усміхнувся.
— Так воно і є. Мій світ — гучний, яскравий і часто брехливий.
— І ти в ньому живеш?
— Жив… до тебе.

У студії пахло гримом, пилом від прожекторів і свіжою кавою.
Команда зустріла Макса, як героя, що повернувся з перемогою.
— О, дивись, у нас тепер новий контент! — підморгнув режисер, глянувши на Настю.
Вона збентежено опустила очі.

Макс різко відповів:
— Ніякого контенту. Це не історія для переглядів.

Кімната завмерла.
Вперше він вимовив це не для публіки — для себе.
І це відчувалося.

Вони сиділи у гримерці після зйомок. Настя обережно торкнулася його плеча:
— Ти не мусиш воювати з усіма.
— Мусив, — зітхнув він. — Бо довго мовчав. Вони звикли, що я — картинка. А ти…
— Не вписуюсь у формат?
— Ти зруйнувала формат, — він усміхнувся. — І це найкраще, що могло статися.

Та не всі раділи їхньому поверненню.
Під першим же постом Макса посипалися коментарі:

“Знайшов собі простушку для піару.”
“Вона з села? Серйозно?”
“Хоч би зовнішність підтягнув, якщо вже публічна пара.”

Настя бачила це випадково. Спершу просто гортаючи стрічку, потім — уже не могла відірватись.
Її пальці тремтіли, очі застилало щось гаряче.

Макс увійшов саме в той момент, коли вона різко вимкнула телефон.
— Настю…
— Не треба, — сказала вона. — Це твій світ. Я просто не з нього.

Він підійшов ближче, взяв її за руку.
— Мій світ змінився, коли ти в нього увійшла.
— Але люди…
— Люди завжди говоритимуть. Головне — не дай їм написати нашу історію за нас.

Вона глянула в його очі.
І вперше зрозуміла — він не тікає, не грає.
Він бореться. За неї. За них.

Тієї ночі вони сиділи на балконі, серед шуму великого міста.
Настя тримала чашку чаю, а Макс дивився на зорі, яких тут майже не видно.
— У селі вони були ближчі, — прошепотіла вона.
— Колись ми повернемось туди, — відповів він. — Але спочатку треба пройти цей шлях. Разом.

Вона кивнула.
І вперше з моменту, як приїхала до міста, усміхнулась — щиро, без страху?