Розділ 89

Вечір був теплий, мов ковток медового вина.
Сонце спускалося за пагорб, лишаючи після себе червоні промені, що грали на її волоссі. Настя стояла біля саду, знову в тій самій вишиванці, яку він уперше побачив на ній. І, дивлячись на неї, Макс упіймав себе на думці — усе, що він колись вважав важливим, зараз не вартувало цього погляду.

Він стояв навпроти, тримаючи кошик із яблуками.
— Ти що, знову все зібрав сам? — запитала вона, усміхаючись.
— Хотів залишити кілька для тебе, — відповів. — Але якось не зміг зупинитись.

Вона підійшла ближче, доторкнулася до яблука у кошику.
Їхні пальці зустрілися.
Дотик — короткий, але в ньому промайнула вся тиша останніх тижнів.

— Ти ж розумієш, що це все ще дивно, — сказала вона тихо. — Ти, я, це село, люди...
— Розумію, — Макс кивнув. — Але я перестав утікати від дивного. Саме воно виявилось справжнім.

Вона підняла погляд.
У його очах — світло, яке більше не потребувало софітів.
Тільки тепло.
Справжнє, живе.

Настя зробила крок.
Потім ще один.
І коли між ними не лишилося повітря, коли тиша перетворилася на подих — він торкнувся її щоки.

Тремтіння, знайоме, але зовсім інше.
Не як страх — як повернення.
Наче все, що вони пережили, привело їх до цієї миті.

— Я боялась, — зізналася вона. — Що якщо тебе впущу — знову буде боляче.
— А якщо впустиш і буде справжньо? — прошепотів він.
— Тоді не відпущу.

Він нахилився.
Поцілунок не був схожий на ті, що показують у кіно. Без поспіху, без фальші.
Лише дві душі, які знайшли одна одну серед яблуневого саду, у вечір, де світ стишився, аби не заважати.

Вони сиділи на траві, дивлячись на зорі.
Настя поклала голову йому на плече.
— Знаєш, — сказала вона, — якби мені колись сказали, що мій спокій прийде в образі блогера, я б розсміялась.
— А мені якби сказали, що я знайду сенс у тиші, — усміхнувся Макс. — Я б не повірив.

Вона тихо засміялася.
— І що тепер?
— Тепер, — відповів він, торкаючись її волосся, — будемо вчитись не тікати.

І десь між їхнім сміхом, шелестом трави та яблуневим ароматом народжувалось те, чого вони так довго боялись — любов, що не потребує доказів.