Розділ 88

Минуло три дні.
Макс не повернувся до міста. Телефон досі лежав у кишені — вимкнений, мов нагадування про життя, яке більше не мало значення.

Його бачили в селі: то на подвір’ї у старої Марії, де він допомагав латати дах; то біля криниці, звідки носив воду для сусідських бабусь; то в полі, поруч із місцевими хлопцями, які спершу сміялися з «міського блогера», а тепер махали йому з далекої межі.

Він не говорив про Настю.
Не знімав, не показував себе світу.
Просто робив — тихо, по-справжньому, так, як її батько колись учив хлопців у селі: «Не язиком — руками доводь, що чоловік».

Настя спостерігала здалеку.
З вікна, з саду, іноді — випадково на вулиці.
Спершу це здавалося їй грою, черговою роллю для камери, але з кожним днем щось у серці зміщувалося.
У ньому народжувалася тиша — не тривожна, а глибока, спокійна, мов озеро після бурі.

Одного ранку вона застала його біля старої яблуні.
Макс стояв на драбині, збирав яблука в кошик і тихо наспівував.
Ту саму мелодію, яку колись співав їй, коли вони поверталися з ринку.

— Ти що, вирішив зібрати весь сад? — усміхнулася вона, не втримавшись.
Він зістрибнув на землю, змахнувши пил із рук.
— А якщо зберу — пробачиш?
— Це займе років зо два, — пожартувала Настя.
— Добре, — він кивнув. — У мене час є.

Вони дивилися одне на одного.
Без напруги, без вимушених слів — просто зустріч двох, хто навчився мовчати поруч.

— Люди кажуть, ти лишаєшся тут надовго, — обережно сказала вона.
— Поки мені є, що виправляти, — відповів він. — А це, здається, надовго.

Вона не знала, що сказати.
Тільки подивилася на його руки — порепані, втомлені, справжні.
І вперше за довгий час відчула:
цей чоловік не грає.

Вечір того ж дня застав його в саду.
Настя принесла чай, поставила на пеньок і мовчки сіла поруч.
Місяць світив крізь гілля, і між ними лежав кошик із яблуками — червоні, пахучі, теплі від рук.

— Ти справді змінився, — прошепотіла вона.
— Ні, — відповів він. — Я просто став собою. Завдяки тобі.

Вона нічого не сказала, але її пальці торкнулися його долоні.
Тремтіння знову пройшло тілом, але цього разу воно не боліло.
Воно було спокоєм.