Розділ 87

Розділ 87. Правда між яблунями

Ніч спадала м’яко, як стара ковдра, що пам’ятає запах дитинства. Повітря пахло вогкістю землі, стиглими травами і недозрілими яблуками, які з глухим стуком падали у темну траву. Сад здавався живим — він дихав, шепотів, прислухався. Десь далеко, біля річки, крикнув птах, і Настя здригнулася.

Вона стояла на ґанку, в обіймах старого сірого светра, який колись носив батько. Тепер він пахнув минулим і трохи нею. У руках — чашка вже холодного чаю. У грудях — нерішучість, що пульсувала, наче друге серце.

Світло з вікна тремтливими клаптями падало на двір, висвітлюючи постать біля сараю.
Він.

Все ще там. Макс сидів, спершись спиною до стіни, з опущеними плечима, мов тінь, що не знає, куди впасти. Його обличчя було наполовину в темряві, але вона впізнала цей силует навіть без світла — за тим, як він тримався, як нахиляв голову, коли думав про щось важке.

Тиша між ними вже давно перестала бути просто паузою — вона жила, дихала, стукала між серцями. Це була не тиша очікування, а тиша змісту.

Настя вдихнула глибше, відчула, як холод торкнувся щік, і ступила вперед. Гравій під ногами тихо зашурхотів, кожен її крок луною відбився в серці — не лише її. Макс підняв голову, не рухаючись, лише очима зустрів її погляд.

— Ти все ще тут, — сказала вона, тихо, майже з докором.

— Я ж обіцяв, — відповів він після паузи. Голос був хрипкий, трохи втомлений, але щирий. — Обіцяв довести, а не говорити.

Настя на мить опустила очі, немов ховалася від власних думок.
— А якщо я не хочу, щоб мені щось доводили?

— Тоді я просто побуду поруч, — тихо сказав він.

Вона сіла поруч, на стару лавку, що злегка рипнула під їхньою вагою. Між ними — всього долоня відстані. Але ця відстань здавалася морем. Вона відчувала його дихання, чула, як шарудить його рукав, як тріснула гілка десь неподалік.

— Я не знаю, чи зможу тобі довіряти, Максе, — сказала вона після довгої мовчанки. — Я бачила, як ти живеш. Під світлом камер, серед людей, які грають у щастя. А я не граю. Я не вмію.

Він тихо кивнув, не відводячи погляду.
— Я теж не вмів, поки не зустрів тебе. Ти стала єдиним, що не потребує фільтрів.

Настя гірко посміхнулася.
— Гарні слова. Ти, мабуть, міг би сказати це будь-кому. І мільйон людей поставили б тобі лайк.

— Можливо, — погодився він, — але тільки тобі я не зміг збрехати.

Тиша знову опустилася між ними. Але цього разу вона не різала, не колола. Вона нагадувала спокій — трохи болючий, трохи теплий. Справжній.

Макс глибоко вдихнув і вперше за вечір відвернувся до саду.
— Знаєш, у місті я звик, що правду можна вирізати, підредагувати, зняти з іншого ракурсу. А тут — ні. Тут вона або є, або немає.

Настя довго мовчала, перш ніж вимовити:
— Я тебе люблю.

Він завмер. Вона не дивилася на нього — просто сиділа, опустивши руки, і говорила в темряву, у яблуні, у ніч.
— Але не знаю, що з цим робити.

— Просто скажи ще раз, — прошепотів він. — Без “але”.

Вона заплющила очі. Серце билося гучніше за всі звуки саду.
— Люблю.

І все. Без прикрас, без пояснень, без умов. Одне слово — чисте, як повітря після дощу.

Вона піднялася і пішла, навіть не озирнувшись. Її тінь ковзнула між деревами, розчинилася в півтіні. А Макс сидів ще довго, поки ніч не поглинула все довкола.

Та цього разу він не відчував поразки. Бо вперше почув правду — не з екрана, не з коментарів, не з чужих вуст.
А з серця.

І від того стало боляче. І водночас — світло.