Розділ 85

Ранок почався з тиші.
Не тієї м’якої, спокійної, що нагадує про сон чи недільний світанок.
А тієї — порожньої, глухої, що народжується всередині людини, коли щось, здається, безповоротно втрачено.

Макс прокинувся різко, наче від штовхка. Перша думка — Настя. Завжди Настя.
Він простягнув руку наосліп до її боку ліжка… холодно. Порожньо.
Серце зробило болючий удар.

Він підвівся, все ще сподіваючись, що вона просто встала раніше. Може, пішла в душ. Може, робить чай. Може, вдягла його стару футболку й сидить на кухні, підгорнувши ноги.

Але кухня була порожня.
На столі — недопита вчорашня кава.
Її чашка — вимита й перевернута догори дном.
Плед, яким вона завжди накривалася, коли мерзла, — зник.
Навіть запах яблук, той ледь вловимий аромат, яким вона наповнювала цю квартиру, щез, ніби його вимкнули разом із світлом.

Щось стислося в грудях непомірно сильно.

Потім він побачив її.
Записку на підвіконні. Тонкий аркуш, зім’ятий куток, поспіх у кожній букві. Почерк трохи косий, знайомий до болю.

“Мені треба подумати.
Не шукай.”

Два короткі речення.
Жодного «вибач», жодного «потім поговоримо».
Ні підпису.
Ні тепла.
Лише холодна межа.

Він перечитав записку разів десять, двадцять, тридцять…
І кожного разу відчував, як слова відбирають у нього повітря.

Але всередині він уже знав.
Вона поїхала туди, де завжди ховалася від усього світу.
Туди, де вміла дихати.
Де могла бути просто Настею, а не «історією Макса».

У село.
До матері.
До яблуневого саду, який був її домом ще до того, як вона зустріла його.

Дорога тягнулася до безкінечності.
Вітер розбивався об лобове скло, наче хотів зупинити його. Дивний, нервовий дощ то починався, то припинявся — ніби погода не могла вирішити, якому настрою віддати перевагу.

Макс їхав швидко, майже необачно. Але думки билися в ньому сильніше, ніж мотор.

«Я все зіпсував.
Зробив її частиною шоу.
Створив навколо неї галас, якого вона боялась.
Я мав захистити — а зробив навпаки…»

Він стискав кермо так сильно, що пальці побіліли до болю. За останні дні він майже не спав. Їхня сварка, її тремтячий голос, її очі, повні образи й страху — усе проходило перед ним знову і знову. І кожного разу він бачив свою провину чіткіше.

Але найстрашніше було інше:
він не знав, чи встигне щось виправити.

Коли знайомий двір з’явився перед ним, серце стиснулось так, що він мало не задихнувся.
Хвіртка була напіввідчинена.
Поріг — чисто підмітений, як завжди.
А на подвір’ї — вона.

Її мати.

Сиве, трохи розкуйовджене волосся.
Руки, що пахли хлібом і землею.
Очі — втомлені, але гострі, мов у людини, що бачила життя без прикрас.

Вона дивилася на нього без осуду, але й без тепла.

— Вона не хоче тебе бачити, — сказала мати рівно. — І я її розумію.

Максу здалося, що земля на мить пішла з-під ніг.
Але він не зрушив з місця.

— Я… — він ковтнув. Слова не лізли, горло пересохло. — Я приїхав не виправдовуватися. Не підбирати красиві фрази. Я просто… хочу, щоб вона знала: я не грав. Ні хвилини. Ніколи.

Мати дивилась на нього довго. Так, ніби читала не лише його очі, а й те, що він не зміг би сказати навіть власними думками.

Потім вона кивнула — повільно, важко.

— Якщо це правда, — сказала вона тихо, але твердо, — не кажи це мені.
Скажи їй.
А ще краще — доведи.

І пішла у дім, не озираючись.

Макс стояв мовчки біля хвіртки.
Все його тіло ніби обважніло.
Він дивився у сад — знайомий, зелений, колишній тембром дитинства Насті. Той, де вона бігала босоніж. Той, де, можливо, вперше в житті навчилася довіряти світу.

І тепер — саме сюди повернулася, коли йому перестала довіряти.

Вітер хитав гілля яблунь.
Десь у глибині саду щось торкнулось землі — і він її побачив.

Настя стояла біля старого яблука.
Сірий светр, в якому вона завжди губилася, як мала.
Розпущене волосся, трохи сплутане вітром.
Пальці, що нервово зривали тонкі травинки біля коріння дерева, ніби вона трималася за них, щоб не розлетітись від думок.

Вона знала, що він тут.
Відчувала.
По тому, як здавалось щільнішим повітря.
По тому, як серце, певно, змінило ритм.

Але не обернулася.

Макс зробив один крок уперед — і зупинився.
Голос вирвався сам, без сили, без захисту.

— Настю…

Тільки її ім’я.
І цього вистачило.

Її плечі здригнулися, ледь помітно.
Вона завмерла.
Потім повільно підняла голову.

Їхні погляди зустрілися.

Між ними — кількадесят метрів.
Між ними — декілька днів мовчання.
Між ними — цілий світ із недомовленостей, образ, страхів і того крихкого, ніжного, що вони обидва несли в собі й не вміли захищати.

В очах Насті блиснула волога.
Але вона не зрушила з місця.

І він теж не зрушив.
Бо вони обидва розуміли:
тепер один крок — або знищить їх, або врятує.

Вітер хитнув гілля старої яблуні.
І двоє людей стояли один навпроти одного, розділені не відстанню, а страхом.

Страхом втратити.
І страхом повірити.