Розділ 84

Макс із самого ранку відчував, що день піде неправильно. Думки плуталися, десь під ребрами дивно нило, а тиша в квартирі зранку вже здавалась тривожною. Настя пила каву мовчки, дивилась у вікно, не на нього. Він торкався її плеча — вона усміхалась, але та усмішка була тонкою, як льодяна плівка на калюжі перед тим, як провалитися.

Він хотів відмовитись від інтерв’ю. Хотів. Але контракт… великі бренди… домовленості, які підписував ще до того, як Настя з’явилася у його житті.

— Усього година, — пробурмотів він, застібаючи сорочку. — Просто робота. Просто інтерв’ю.

Та коли виходив із квартири, він упіймав її погляд — тихий, ніби наповнений чимось невимовним. Невдоволенням? Образою? Чи — страхом бути… зайвою в його світі?

Він не зміг розгадати.

Телестудія різала очі світлом. Гримери говорили щось швидко, зубами стискаючи шпильки. Ведуча усміхалася так широко, що здавалося — ще трохи, і ця усмішка трісне посередині.

Сіли. Камери клацнули. Прямий ефір.

— Максе, — ведуча нахилилася трохи вперед, її погляд був ледь уловимо хижим, — наші глядачі давно помітили… у твоєму житті з’явилася дівчина. Вона часто в твоїх відео. Це серйозно?

Питання було м’яким лише на поверхні. Під ним — пастка. Він знав це. Він міг відповісти просто: Так. Це Настя. Так, це серйозно.
Він мріяв про це ще вчора, коли вона сміялась, притулившись до нього на дивані.

Але замість цього в голові винирнув образ: Настя стоїть у дверях вчорашнього вечора, мовчазна, відсторонена, очі сповнені якоюсь… невидимою стіною.

Його спинило щось примітивне, захисне, заплутане. Ніби він боявся сказати щось, що зробить їхній крихкий ранок ще тоншим.

— Знаєте, — він посміхнувся для кадру, — я поки не думаю про серйозні речі. Мені цікавіше творити, ніж пояснювати.

Легкий сміх у студії. Аплодисменти.

А всередині — порожнеча.
Ніби він відрізав частину себе. Відрізав її.

Новини розлетілися швидше, ніж він доїхав додому.

«Макс: серце вільне»
«Блогер спростував чутки про стосунки»
«Хто та дівчина у відео? Просто подруга?»

Настя сиділа на кухні. Чашка з трав’яним чаєм стояла перед нею, вже холодна. Телефон світився білим екраном. Пальці тримтіли ледь-ледь.

Спочатку було просто дивне відчуття. Потім…
Стиснення, ніби хтось стиснув руками її серце.

Вона перечитувала заголовок знову і знову.
І щоразу всередині щось обривалося.

Вони ж навіть не сварилися.
Він просто… назвав її ніким.

Ключ провернувся у замку.
Вона не підняла погляду.

Світло холодильника різко освітило кухню, коли вона відчинила дверцята, шукаючи воду. Крижане світло падало на її обличчя — бліде, виснажене.

— Настю… — він почав тихо.

— Ти вже все сказав, — промовила вона так спокійно, що той спокій обпік його сильніше, ніж крик.

Він зробив крок уперед, але вона відступила рівно на ту ж відстань.

— Я не злюсь, — її голос був рівний, але очі блищали від стриманих сліз. — Просто боляче. Бо я вірила, що ти не такий, як решта.

— Я не хотів сказати це так, — видихнув Макс, тримаючи себе в руках. — Це вирвалося, я… не думав…

— Саме це й страшно, — вона підняла погляд, і в ньому була неймовірна втома. — Що ти не думав.

Вона пройшла повз нього — так близько, що він відчув запах її шампуню, жасминовий, ніжний.
Той, який він так любив, бо асоціювався з теплом її волосся на його плечі вранці.

— Настю, будь ласка…

Вона не обернулася.
Не відповіла.
Закрила двері в кімнату без жодного звуку.

І тиша заповнила квартиру. Тиша настільки густа, що він чув власний пульс.

Уперше з того моменту, як вони були разом, вона спала не поруч.
Не дихала біля нього.
Не торкалася ні рукою, ні ногою вночі, як завжди.

Між ними виросла невидима стіна.
І в цій тиші Макс зрозумів:
це не просто сварка.
Це — тріщина, яка може зруйнувати все, що вони будували.

І найстрашніше — тріщина утворилася саме там, де він мав її захистити.