Розділ 82

Настя сиділа на підлозі біля величезного вікна, обійнявши коліна.
За склом миготіло місто — вогні, машини, люди.
Воно ніби дихало, але не її повітрям.
Тут було надто багато шуму, щоб почути себе.

Вона не знала, коли почала плакати. Просто відчула — щось у грудях не витримало.
Сльози повільно стікали щоками, падали на її долоні.
Хіба так мало бути?
Хіба кохання має лякати?

Телефон миготів. Коментарі, повідомлення, хтось написав:
“Вона просто черговий піар. Макс не такий дурний.”
Вона спробувала не читати, але кожне слово впивалося, наче голка.

Двері раптово клацнули.
Макс повернувся раніше, ніж обіцяв.
Його кроки були тихими, але вона відчула — він поруч.

— Настю… — голос тихий, обережний, немов боявся зруйнувати її тишу.
Вона не підвела очей.
— Не заходь. Я не хочу, щоб ти бачив мене такою.

— А я хочу бачити тебе будь-якою, — сказав він, і вже був поруч. Сів навпроти.
Його тінь впала на підлогу, і в ній Настя виглядала ще тендітнішою.

— Що сталося?
Вона знизала плечима, але плечі зрадницьки тремтіли.
— Просто… я не вмію бути в твоєму світі. Він мене давить. Я навіть не знаю, як тут дихати.

Він мовчав. І це мовчання було гіршим за слова.
Потім тихо промовив:
— А ти думаєш, я там дихаю?

Настя здивовано глянула на нього.
В його очах не було блиску впевненості, до якого вона звикла на екрані. Там була втома.
Глибока, справжня.

— Усі ці ефіри, контракти, фани… — він зітхнув. — Це не життя. Це шум. Іноді мені здається, що я живу не собою, а образом, якого сам не впізнаю.

Він торкнувся її руки, теплими пальцями обвів зап’ясток.
— Коли я біля тебе, усе інакше. Ти не граєш. Не вдаєш. Просто є. І це мене лякає.

— Чому лякає? — прошепотіла вона.
— Бо справжнє завжди болить.

Сльози знову виступили на її очах, але вже інші — тихі, розуміючі.
Вона нахилилась ближче, поклала голову йому на груди.
Його серце билося — сильно, чітко, мов музика, яку вона хотіла пам’ятати.

— Максе, — сказала вона. — Я не знаю, чи зможу звикнути до цього всього. Але я не хочу втратити тебе через чужі слова.
— І не втратиш, — він провів пальцями по її волоссю. — Якщо ми обоє триматимемось не за славу, а одне за одного.

Вона усміхнулась крізь сльози.
І він поцілував її — не як у кліпах чи фільмах, а по-справжньому: тихо, гірко, ніжно, як вибачення і як обіцянку.

За вікном місто продовжувало жити своїм шумним життям.
А в цій квартирі вперше стало тихо.
І Настя зрозуміла — можливо, саме з цієї тиші починається справжня любов.