Розділ 81

Ніч опустилася на село м’яким покривалом.
Навіть вітер, здавалося, втомився після довгого дня — тільки зрідка хитав гілки яблунь, ніби пробував їх уколисати.
Десь у далині цокотіли колеса воза, і цей звук розчинявся у рівномірному хороводі цвіркунів, що вплітали свої пісні у темряву, як нитки спокою у полотно ночі.

У хаті Насті горіла одна-єдина свічка.
Тонкий вогник тремтів, кидаючи на стіни тіні, що рухалися, наче спогади.
Він то вирівнювався, то схилявся, дихаючи в унісон із нею.

Настя сиділа біля столу, пальцями торкалася скатертини, не дивлячись на нього, а він — на неї.
Максим сидів навпроти, занадто нерухомо, занадто тихо, як людина, що боїться зробити неправильний рух і зруйнувати щось невидиме, але важливе.
Його руки — ті, що ще вчора торкалися її плеча, — тепер лежали на колінах, стиснуті до болю, наче боялися себе самих.

— Ти щось змінився, — тихо сказала вона, не зводячи очей із полум’я.
— Чи, може, то я дивлюсь інакше?

Його погляд ковзнув до неї, але він не відповів одразу.
Провів рукою по волоссю, вдихнув і видихнув, наче зважував кожне слово.

— Я боюся, Настю, — прошепотів він. — Не за себе. За нас.
Бо коли я поруч — усе здається правильним.
А коли ти мовчиш — мені здається, що я втрачаю ґрунт.

Її обличчя ледь здригнулося від цих слів.
Настя підняла очі, в яких блиснув сум, глибокий і старий, мов осіння ріка.

— Ти не розумієш… — її голос звучав майже як шепіт. — Я теж боюся.
Боюся знову повірити.
Кожного разу, коли дивлюсь на тебе — все ніби стає світлим.
А потім я чую в голові голос: не смій, не знову.

Максим підвівся.
Його тінь ковзнула по стіні, стала вищою за нього самого.
Він зробив крок до неї, але Настя відступила.
Лише один крок — і він виявився глибшою прірвою, ніж усе, що було між ними до цього.

— Я не той, хто зробить тобі боляче, — тихо мовив він, і голос його трохи зрадив, ледь зламавшись. — Я клянуся.

— Усі так казали, — прошепотіла вона, і полум’я свічки здригнулося від її подиху. — І кожен ішов, залишаючи попіл.

Її слова впали між ними, як уламки скла.
Тиша стала гострою, гулкою, болісною.
Він дивився на неї довго, мов на людину, яку хоче врятувати, але не знає — чи має право.
Хотів торкнутися, стерти ту тінь з її обличчя, але руки зависли у повітрі — безсилі.

Настя не відступала більше, але й не підходила.
Між ними стояла тиша — така напружена, що в ній можна було почути удари двох сердець, які билися в різному ритмі, але все ще шукали один одного.

Свічка повільно догоряла, залишаючи тонку нитку диму.
Світло згасало, наче ніч забирала його до себе.
Коли темрява остаточно обняла кімнату, Максим нарешті зрушив із місця.
Його голос звучав глухо, але твердо:

— Я дочекаюся, коли ти знову повіриш.
Навіть якщо для цього доведеться мовчати.

Він підійшов до дверей, на мить зупинився.
Її подих — єдине, що він чув.
І в тій тиші, повній болю й невимовного, він вийшов.

Без звинувачень. Без пояснень. Без гучних обіцянок.
Лише з тією тишею, що залишилась між ними —
як оберіг.
Або як прокляття.