Розділ 79

Настя йшла вузькою стежкою додому, обережно притискаючи до грудей кошик із яблуками. Тими самими, що Макс наполіг зібрати «на щастя».
Ранок був прохолодний, світанковий туман ще не встиг розсіятись. Мокре листя від нічного дощу липло до черевиків, земля м’яко пружинила під ногами. А в повітрі ще відчувався запах нічного вітру, змішаний із ароматом стиглих яблук і чогось незбагненно теплого — того, що залишив по собі Макс.

Вона йшла повільно, майже несміливо, ніби боялась зробити зайвий рух, аби не розбудити те, що прокинулось у ній кілька годин тому. Голова була повна думок, але всі вони повертались до одного — до нього.
Його голос, глибокий і трохи хриплуватий.
Його сміх, який змушував весь світ ніби розширюватися.
Його шепіт, що й досі теплом відгукувався під шкірою.

Серце билося надто гучно для звичайного ранку.
А душа… вона вже не належала тільки Насті.

Коли стежка повернула і відкрився їхній двір, дівчина мало не зупинилася. Біля воріт стояла мама. У фартусі, із заборошненими руками, з хусткою, що трохи зсунулася набік. Видно було, що вона пекла пироги й вийшла подихати свіжим повітрям. Але як тільки її очі зустріли Настині — в маминому погляді щось змінилося.
Наче світло на мить стало різкішим.

— Де ти була, доню? — запитала мама спокійно, але спокій був лиш тонкою плівкою над настороженістю.

Настя відчула, як горло стислося. Вона ковтнула повітря, ніби то могло дати їй правильні слова.

— Допомагала Максу з садом… — прошепотіла, не наважуючись підняти очі.

— До світанку? — мама підняла одну брову. — І чому це в тебе очі блищать так, ніби ти або плакала, або…

Вона не закінчила, але пауза була важча за будь-які слова.
Настині щоки миттєво налилися гарячим рум’янцем. Вона відчула, як серце боляче вдарилося в груди.

— Мам, не треба… — ледь вимовила вона, але голос зрадницьки затремтів.

Мама зітхнула. Хустку зняла, повільно витерла руки об фартух, ніби готувалась до важливої розмови. Потім підійшла ближче, глянула просто в Настині очі — і там, здається, прочитала все.

— Настю, — тихо сказала вона. — Я ж тебе знаю з того дня, коли ти вперше заплакала в мене на руках. Ти для мене — прозора. Я бачу, коли ти радієш, коли боїшся… і коли закохана. Навіть якщо ти сама ще не зізналась собі.

Слова різали ніжно, але глибоко.

— Це не просто… — Настя ледве знайшла голос. У її очах блиснула волога, а руки на кошику трохи затремтіли. — Він… інший. Інший світ, мамо. В ньому все інакше. Я навіть не знаю, куди мене це веде.

Мама дивилася довго й уважно, ніби намагалась побачити не тільки те, що вже трапилось, а й те, що чекає попереду. Потім ніжно торкнулася Настиної щоки.

— А хіба любов має знати, куди веде? — запитала майже шепотом. — Але пам’ятай, дитино: не кожен, хто сяє, вміє гріти. Дехто обпалює.

Настя заплющила очі.
Одразу — Макс.
Його усмішка, теплі руки, від яких світ зникав навколо. Його погляд — глибокий, трохи хижий, трохи ніжний, надто справжній, щоби не вірити.

І їй так хотілося думати, що він — саме той, хто не спалить.

— Я знаю, мамо, — нарешті сказала вона. — Але… мені здається, я вже не можу інакше. Я ніби давно впала. Просто зараз зрозуміла.

Мама гірко усміхнулася — тією усмішкою, у якій вміщались і страх, і любов, і розуміння жінки, яка колись теж боялась власного серця.

— Тоді тримай його міцніше. Бо якщо впадеш — болітиме по-справжньому.

Настя кивнула.
Слова лягли в душу, як попередження і благословення водночас.

Вона зайшла до хати, несучи корзину, у якій бриніли не яблука — її нові відчуття. Маєток огорнув її запахом випічки та тепла. Мама лишилась стояти на ґанку, дивлячись услід.
І в ту мить обидві зрозуміли — у Настиному житті справді перегорнулася сторінка.

Дівчина зробила кілька кроків по кухні — і відчула: щось у ній змінюється з кожним рухом. Кожне згадування про Макса змушувало серце тремтіти по-новому.
Він уже став її частиною. Її тривогою. Її натхненням. Її ризиком.

Її всім.

І хоч попереду чекало невідоме — вона вже глибоко всередині цього шляху.
Того, що починається з погляду.
І веде туди, де серце або знаходить своє, або губиться назавжди.