Розділ 78

Розділ 78. Ранок після тремтіння

Світ прокидався повільно, немов боявся зруйнувати те, що народилося вночі.
Сонце торкалось країв фіранки, пропускаючи крізь них тонкі смуги світла — теплі, золотаві, що сповзали по Настиному обличчю, по її відкритих плечах, по ковдрі, де ще зберігався відбиток двох тіл. Усе довкола було наповнене спокоєм, але це був не звичайний спокій — скоріше тиша після грому, коли земля ще дихає теплом блискавок.

Вона лежала нерухомо, боячись поворухнутись — наче кожен подих міг розсипати тендітну магію ночі, що залишалася в повітрі. Її пальці ледь торкалися тканини чоловічої сорочки, покинутої на подушці поруч.
Запах Макса — змішаний із димом, яблуками й чимось дивно близьким, майже домашнім — все ще тримався в кімнаті, немов невидима присутність.

Тихо. Занадто тихо.
І саме тому вона почула кожен дріб’язковий звук:
як за дверима клацнула ручка, як він зупинився, як на мить завмер, ніби не наважувався зайти — чи, може, боявся побачити її погляд.

— Ти не спиш? — його голос прозвучав майже пошепки. В ньому було стільки обережності, ніби він боявся злякати не її — а те, що між ними тільки-но народилось.

Вона повільно розплющила очі.
Він стояв у дверях — трохи розкуйовджений, з м’якою усмішкою, у якій було все: розгубленість, ніжність, вдячність і та сама правда, яку не потрібно було вимовляти вголос.

— Ні, — відповіла вона просто, але її голос був теплішим, ніж будь-яке «так».

Макс підійшов ближче. Зупинився на відстані подиху — і не торкнувся. Між ними знову зависла тиша, уже знайома, але тепер інша — спокійна, наповнена, небезпечна лише тим, що могла стати чимось більшим.
У цій тиші вчора народилось усе — те, що не вимірюють словами.

— Я не знаю, що тепер буде, — зізнався він, чесно, як дитина, що не вміє брехати.

— І я не знаю, — прошепотіла вона, стискаючи пальцями край ковдри, — але я відчуваю.

Його погляд зупинився на ній, довго, ніби він хотів запам’ятати кожну рису, кожну тінь, кожен рух.
Він сів поруч, і простір між ними наповнився тим напівподихом, що завжди виникає між двома, які вже не можуть називати одне одного просто знайомими.

— Я боюсь зробити тобі боляче, — сказав він, опускаючи погляд.

— А я боюсь, що ми прокинемось і скажемо: “це була помилка”, — тихо відповіла Настя.

Він не відповів одразу. Його рука торкнулася її долоні — не впевнено, не владно, а як прохання, як вибачення, як обіцянку.
— Нічого з того, що було вчора, не було помилкою, — вимовив він нарешті.

Її очі блиснули — чи то від світла, що ковзнуло по зіницях, чи від сліз, що не просили дозволу.
— Тоді чому я тремчу зараз сильніше, ніж учора? — спитала вона.

Він ледь усміхнувся. — Бо тепер усе справжнє.

І вона зрозуміла.
Вчора було полум’я, а сьогодні — тепло після нього.
Вчора — тремтіння, а сьогодні — спокій, який народжується лише тоді, коли двоє не бояться дивитися в очі.

Між ними знову спалахнуло те саме відчуття — тільки ніжніше, глибше, зріліше. Не пристрасть — зв’язок. Не випадковість — вибір.

Настя тихо посміхнулась, провела пальцем по його руці, ніби малювала щось невидиме.
— Ходімо, Максе. Мені здається, яблука вже впали з дерева.

Він засміявся тихо, тепло, якось зовсім по-людськи, без напруги.
— І ти все ще думаєш про яблука після ночі, коли земля під нами зупинилась?

— Саме тому, — відповіла вона, легенько торкаючись його плеча. — Бо треба з чогось починати новий день.

Він підвівся, простягнув їй руку. Вона взяла її — і відчула, як усе навколо дихає інакше.
Сонце розлилось по кімнаті, по стінах, по їхніх долонях, що сплелися разом, мов благословення.
І навіть небо, здавалося, знало: це — тільки початок.