Розділ 77

Вечір повільно згасав, розчиняючись у запаху стиглих яблук.
Повітря було густе, майже солодке, і від нього трохи паморочилась голова.
Сад стояв у півтіні — кожне дерево, кожна гілка мовчала, ніби боялася зрушити спокій, що завис над селом.

Настя стояла біля вікна.
Її долоні торкалися холодного підвіконня, і крізь тонке скло вона бачила, як вітер шарудить опалим листям.
В хаті було тихо, лише цокотів годинник, рахуючи секунди, мов удари серця.

Вона не почула, коли він підійшов.
Просто відчула.
Тепло — за спиною. Тишу — між подихами.
Повітря стало густішим, мов мед, у якому можна захлинутися від кожного руху, від кожного дотику, що ще не став дотиком.

— Настю… — його голос пролунав так тихо, що вона не була певна, чи це не уява.
Та цього було достатньо, аби серце пропустило удар.

Вона не обернулася.
Лише заплющила очі.
І тоді — долоня на її плечі.
Тепла. Жива. Обережна.
Як запитання, на яке можна не відповідати словами.

Тіло Насті відгукнулося тремтінням.
Ніби шкіра пам’ятала його до кожного подиху, до кожного жесту, ще з тих часів, коли вони не мали права на близькість, але мали — на погляд.

Його пальці повільно ковзнули нижче, до її руки, торкнулись зап’ястка.
Там, де пульс — швидкий, гарячий, живий.
Вона ледве дихала.
Від кожного дотику, від кожного подиху світ робився надто крихким.

— Чого ти боїшся? — прошепотів він, нахиляючись ближче.
Його подих торкнувся її щоки, і це здавалося сповіддю.

— Себе, — тихо зізналася вона. — І тебе трохи.

Він усміхнувся.
Та усмішка була сумною, ніби він теж боявся — не її, а того, що відчував поруч із нею.

— Бо я можу розбити тобі серце?

Вона ковтнула повітря, погляд її залишався у темряві за вікном.

— Бо ти вже розхитав усе, що я вважала міцним, — сказала вона. — І тепер не знаю, чи хочу, щоб воно впало.

Максим зробив півкроку ближче.
Їхні плечі майже торкнулися.
Вона чула, як він дихає — рівно, але глибоко, так, ніби з кожним вдихом збирався на силу.

— Настю… — його голос був уже інший — глухий, теплий, небезпечний. — Якщо я тебе зараз обійму… світ не зупиниться?

Вона повернула голову, нарешті глянула йому у вічі.
Там не було нічого, крім правди.
— Нехай хоча б сповільниться, — прошепотіла вона.

І коли він нарешті обійняв її — усе справді сповільнилося.
Світ став м’яким, як сон.
Годинник замовк. Вітер зупинився. Навіть свічка біля дверей перестала тремтіти.

Лише серце билося — гучно, шалено, боляче, але красиво.
Його долоня лежала на її спині, її пальці стискали край його сорочки, ніби боялися відпустити.

Вони стояли так довго — у тиші, у тому тендітному просторі, де слова вже не потрібні.
Бо кожен подих, кожен рух, навіть тремтіння — уже було зізнанням.