Розділ 76

Ніч була прозора й холодна. Зірки світили над садом, ніби розсипане скло. Вітер шарудів листям яблуні, і Настя сиділа на старій лавці, загорнувшись у теплу хустку.
Вона знову не спала. Після того повідомлення — не могла.
Скільки разів вона уявляла, як він повертається.
Стоїть біля хвіртки, мовчить, дивиться на неї, а вона не знає — кинутися в обійми чи втекти.

Та в реальності все було інакше.

Гуркіт машини вона почула близько опівночі. Не той гучний, упевнений звук, яким зазвичай приїжджав він — тепер мотор ніби хрипів, старенький, невпевнений, як і сам власник, що, можливо, не спав цілу ніч.

Настя підвелася, серце вдарилось об груди.
Світло фар ковзнуло по саду, по яблуках, по старій хвіртці.
І ось він.

Стояв під дощем, без парасольки, без гучних фраз.
Тільки погляд — втомлений, глибокий, наче світло з далекої дороги.
Його руки були в кишенях, плечі злегка опущені.
Ніби він боявся, що зайвий рух може злякати тишу між ними.

— Привіт, — сказав тихо.
— Привіт, — відповіла вона, стискаючи краї хустки.

Між ними стояла тиша. Та сама, яку вони не змогли подолати словами.

— Я бачив сюжет, — він усміхнувся куточком губ, трохи невпевнено. — Не думав, що так боляче буде дивитись на тебе крізь екран.

Настя не відповіла.
Їй хотілося сказати все — що вона сумувала, що не вірила, що досі прокидається від запаху його парфумів на старій сорочці.
Але гордість не дозволяла.

— Я не хотіла, щоб ти бачив, — зрештою мовила вона. — Це було не для тебе.

— Знаю, — кивнув він. — Але, мабуть, саме тому я зрозумів, що тебе втратив. Справжню. Без камер. Без гри.

Дощ ставав сильнішим.
Настя дивилася на нього, а він стояв, не рухаючись, мокрий, але не йшов.
І в цій впертості було щось нове — не показне, не театральне, як раніше.
Просто щире бажання залишитись.

— Ти знову поїдеш? — її голос зірвався. — Знову скажеш, що треба “робити кар’єру”, “не можна все кинути”?

— Не знаю, — чесно відповів він. — Може, так. Але тепер я знаю, що кар’єра — то не життя.

Він зробив крок уперед.
Вона — відступила.

— Не підходь, Максе.
— Чому?
— Бо я ще не навчилася не любити тебе.

Тиша. Дощ стікав по її щоках, змішуючись зі слізьми.
Він дивився — і мовчав. Уперше не шукав правильних слів, не грав.
Просто стояв і дихав поруч із нею.

— Я не прийшов просити вибачення, — нарешті мовив він. — Бо його мало. Я прийшов, щоб… побути тут. Хоч ніч. Хоч годину. Щоб пам’ятати, навіщо я взагалі починав.

Настя опустила голову.
Його голос був глухий, трохи надламаний — той, що не можна підробити.
І вперше за довгий час вона не відчула злості. Тільки втому. І тепло.

— У хаті сухіше, — сказала вона тихо. — І чай ще гарячий.

Він не зрадів. Просто вдихнув глибше, ніби дозволив собі жити.
Пішов за нею, знімаючи куртку, краплі дощу стікали з волосся.

У хаті пахло м’ятою і яблуками. Стара лампа кидала м’яке світло.
Вони сіли навпроти — мовчки, між ними парував чайник.
Їй хотілося торкнутись його руки, але вона боялась, що тоді зламається.

— Ти змінився, — сказала нарешті.
— Ти теж, — усміхнувся він. — Але очі такі самі. Я дивився сюжет і… не міг відвести погляд.

Вона відвела очі.
— Не треба так говорити.
— Чому?
— Бо тоді мені здається, що я знову тобі вірю.

Він не відповів. Просто потягнувся й узяв її долоню.
Тепло. Реальність. Без світла камер.

За вікном дощ не вщухав.
Їхні пальці тремтіли, але не розмикалися.
І, можливо, уперше за довгий час Настя не відчувала страху.