Розділ 75

Ранок був тихим, як після бурі. Небо сіре, яблуні вкриті туманом, що завис над садом, мов важка ковдра. Настя вийшла на подвір’я босоніж — земля була вологою після нічного дощу, холод пробирав до п’ят, але вона не звертала уваги.
Їй потрібно було відчути реальність — запах мокрого листя, крик півня, дим із комина. Щоб не думати про нього.

Після того телевізійного ефіру вона не заходила в соцмережі. Не дивилася жодного ролика. Не хотіла навіть чути його ім’я.
Але в кожній дрібниці він усе одно був.
У старій сорочці, яку залишив на гвіздку біля веранди.
У телефоні, де ще звучав його сміх на старих відео.
У тому, як вона, сама того не помічаючи, іноді шепотіла його ім’я уві сні.

Того дня в село приїхала чорна машина. Гуркіт мотора зупинився біля хвіртки, і з неї вийшла жінка років тридцяти з мікрофоном у руці та камерою за плечима.
— Вибачте, — усміхнулась вона, — ви Настя?

— Так… — обережно відповіла дівчина, витираючи руки об фартух. — А що трапилося?

— Ми з місцевого телеканалу. Готуємо серію сюжетів про сучасних жінок, які живуть у селах, працюють, виховують дітей, надихають інших. Вашу історію нам підказала бібліотекарка — сказала, що ви врятували сад після бурі, самотужки доглядаєте за господарством. Ми хотіли б зняти короткий репортаж.

Настя розгубилася.
— Та я… нічого особливого. Я просто живу.

— І саме тому це цікаво, — усміхнулась журналістка. — Ви — справжня. Не фільтрована. Не з коротких відео, а з життя.

Ці слова, самі того не знаючи, торкнулися її найболючішого місця.
«Не з коротких відео» — якби вона тільки могла відгородитися від усього, що колись було частиною його світу.

Вона вагалася, але щось усередині підказувало: треба погодитись. Не для слави, не для когось. Для себе. Щоб уперше за довгий час глянути на себе збоку — без болю, без тіні чоловіка, який тепер належав екранам.

— Гаразд, — тихо сказала вона. — Якщо вам справді це цікаво…

Зйомки почалися вже наступного дня.
Камера ловила її в звичних речах — як вона поливає грядки, підвішує гірлянду з яблук у сушарні, гладить кота, що лізе на коліна.
Журналістка ставила прості питання, але відповіді звучали так, ніби Настя говорила не з нею, а з кимось невидимим.

— Ви колись були закохані?
— Так.
— І що сталося?
— Просто різні міста. Різні світи.

Камера фіксувала її очі — спокійні, але десь у глибині світилися іскорки болю.
Відео вийшло ніжним і щирим. Без постановки. Без сценічного світла.
Коли сюжет вийшов в ефір, він почав розходитися мережею.
Люди писали коментарі: «Такі справжні жінки — наші героїні», «В її погляді більше сили, ніж у тисячі інфлюенсерів».

Настя не дивилася коментарів.
Їй було достатньо того, що вона знову відчула — світ може бачити її не як “чиюсь”, а просто як Настю.

Та того ж вечора телефон завібрував.
Номер без імені, але знайомий до болю.
Вона не взяла слухавку.

Потім прийшло повідомлення:

“Я бачив тебе. Не через екран. Ти справжня. Можна приїду?”

Настя довго дивилась на цей рядок.
І вперше не знала, що болить більше — те, що він нарешті зрозумів,
чи те, що занадто пізно.