Розділ 74

Світ за вікном ніби жив своїм життям — звичайним, спокійним, розміреним.
Кав’ярня на розі пахла свіжою випічкою, тихо грала музика, а Настя сиділа біля вікна, обхопивши долонями чашку латте, що вже давно охолола.
Вона дивилась крізь скло, не бачачи нічого. Просто… чекала.
Хоч сама не знала — чого.

Раптом за її спиною хтось натиснув пульт, і телевізор, який завжди працював фоном, заграв яскравими кольорами.
Гучна музика, голос ведучої, блиск прожекторів, аплодисменти.
І потім — кадр, який зупинив її дихання.

Макс.

Її Макс.
На сцені, у дорогому костюмі, з тим самим усміхом, який колись знімав із неї напругу, а тепер різав по серцю, як лезо.
Він стояв поруч із відомою телеведучою, щось жартував, розповідав, зал вибухав сміхом.
Камера ловила кожен його рух, кожен погляд — і в кожному з них Настя шукала бодай крихту того чоловіка, що колись приходив до неї в сад, обіймав за плечі, цілував ледь помітно в тіні яблуні.

«Макс Гриневич — блогер, який повернувся після року тиші.
Нове життя. Новий формат. Нові емоції!»

— Гарний, правда? — сказала бариста, ставлячи перед нею нову чашку. — Кажуть, він тепер ведучий. І знаєш, який він у житті? Скромний, але дуже харизматичний. Усі від нього в захваті.

Настя кивнула, не зронивши жодного слова.
Її пальці тремтіли, коли вона торкнулася чашки.
У грудях щось стислося, боляче й нестерпно, як тоді, коли вперше зрозуміла, що закохалась у нього — сильно, беззахисно, без права на втечу.

Її Макс, який колись знімав ролики про яблуневі сади, тепер сміявся на великій сцені.
Її тиша стала його стартом.
Її любов — його фоном.

Дощ почав стукати у шибки, і Настя вийшла надвір.
Холодні краплі падали на обличчя, але їй було байдуже.
Вона йшла вулицею, не розуміючи, куди.
Парасольки людей, що поспішали додому, здавалися їй іншою планетою.
А вона — просто тінь, яка загубила шлях.

«Ми були правдою, — подумала вона. — Чи, може, лише перервою перед його справжнім життям?»

У голові звучав його голос — спокійний, трохи насмішкуватий:
“Я тебе не відпущу, Настю. Навіть якщо колись доведеться піти.”
Він тоді усміхався.
А вона вірила.

Тепер ця фраза боліла.

У той самий момент Макс сидів за кулісами студії, усе ще виблискуючи під світлом софітів.
Йому аплодували, сміялись, дякували, пропонували контракти.
Йому говорили, що він “повернувся у гру”.
А він лише машинально кивав, дивлячись у монітор, де миготіли його кадри.
І думав: чому замість радості — порожнеча?

У кишені завібрував телефон.
Жодного повідомлення від неї.
Жодного “я бачила тебе”, “пишаюсь”, “чому не сказав?”.
Тиша.

Він набрав її номер, але не натиснув “виклик”.
Пальці завмерли.
Знав, що не має права пояснювати через телефон.
Це не про роботу. Це про довіру.
Про те, що він, можливо, зрадив — не вчинком, а мовчанням.

За годину Настя сиділа на підвіконні своєї кімнати.
Світло ледь торкалось її обличчя, волосся розсипалось по плечах, очі червоні від сліз.
Але вона не плакала — просто дивилась у темряву.
Здавалося, навіть яблуня за вікном співчуває, тихо шелестить, ніби каже:
«Не суди його. Він ще не зрозумів, що справжнє щастя не під камерами».

Вона хотіла повірити в це.
Але страх шепотів інакше.

Він десь далеко, серед світла і чужих обіймів.
А вона — серед дощу і яблуневих тіней.