Розділ 73

Світло софітів било у вічі, повітря пахло кавою, дорогими парфумами й фальшивими усмішками.
Настя стояла осторонь, біля стіни, тримаючи в руках свою сумку, — ніби щит.
Їй було холодно, хоч у приміщенні було тепло.

Макс розмовляв із кимось біля барної стійки. Його колеги — молоді, гучні, блискучі — говорили швидко, жартували, переглядалися, і коли одна з дівчат помітила Настю, куточки її вуст злегка сіпнулися.

— Це вона? — прошепотіла та до іншої, виблискуючи телефоном.
— Та, з села, — відповіла інша, не надто стишуючи голос. — Бачиш? Без макіяжу, у в’язаному светрі. Романтика…

Їхній сміх був тихим, але різав гостріше за ніж.
Настя стояла, дивилась у підлогу.
Їй хотілося втекти. Не тому, що їй соромно — а тому, що відчула себе зайвою у світі, де все вимірюють «лайками».

Макс підійшов, усміхнений, ніби не бачив, що сталося.
— Пробач, я на хвилинку затримався. Ходімо, я покажу студію.

Він узяв її за руку, але вона не рушила.
Погляди, шепіт, телефонні камери — усе це раптом стало надто гучним.

— Вони дивляться, — сказала тихо.
— Хай дивляться, — відповів він, але його голос уже не був таким упевненим.

У цей момент один із колег, хлопець із іронічною посмішкою, кинув:
— Максе, а ти вирішив перейти у жанр «соціальних експериментів»? “Блогер і дівчина без вайфаю”?
Кімната вибухнула сміхом.

Настя здригнулася.
Макс застиг. На мить — тиша.
Потім він зробив крок уперед.

— Знаєш, — його голос звучав спокійно, але в очах щось спалахнуло, — я радий, що ти сказав це. Бо саме в цьому — весь сенс.
— У чому? — скривився колега.
— У тому, що вона — справжня. Вона не живе лайками. Вона не грає ролей. І якщо хтось тут не розуміє, як це — любити по-справжньому, то це проблема не її, а твоя.

Тиша.
Сміх стих.
Хтось навіть опустив погляд.

Настя стояла мовчки, вражена.
Її очі блищали — не від сорому, а від гордості.

Макс простягнув їй руку.
— Ходімо звідси, — прошепотів.

Вони вийшли у двір. Місто шуміло, але тут, під неоном і дощем, вони були самі.
Настя підняла очі:
— Ти не мусив цього робити…
— Мусив, — відповів він. — Бо мовчання — це теж вибір. І я більше не хочу мовчати, коли йдеться про тебе.

Вона усміхнулася крізь сльози.
— Мабуть, тепер у тебе буде менше друзів.
— Може. Але я щойно знову знайшов тебе.

Він обійняв її, і місто навколо стало фоном.
Світ, де все міряють лайками, програв — бо в цю мить перемогло справжнє.