Розділ 72

Розділ 72. Дорога до нього

Настя не пам’ятала, як зібрала речі.
Руки діяли автоматично — наче тіло вже знало, що робити, а розум лише намагався наздогнати.
Кинула в сумку кілька речей: светр, хустку бабусі, яблуко, яке впало з кошика, і ту дерев’яну обручку — її оберіг, її крихітну клятву.

Перед виходом глянула на дзеркало.
Очі — втомлені, але тверді.
«Ти мусиш, — сказала собі. — Бо інакше ніколи не дізнаєшся, за що боролася.»

Коли виходила з двору, мати крикнула з порога:
— Настю, куди ти?!
Вона зупинилася лише на мить, обернулася, і голос затремтів:
— У місто, мамо. Він… він потребує мене.

Мати не відповіла. Лише перехрестила доньку — тихо, повільно, ніби благословляла не в дорогу, а в битву.
Барсик гавкнув услід і сів біля хвіртки, не зводячи погляду.

Автобус гудів, як старий пес.
Колеса плюскотіли по калюжах, а Настя дивилась у вікно, де відбивалось усе її життя — у зворотному напрямку.
Село лишалося позаду: мокре, зелене, з білизною, що колихалась на мотузках, і яблуневими кронами, схиленими, ніби теж прощались.

Кожен кілометр болів.
Кожен вигин дороги нагадував про нього.

Телефон у кишені мовчав.
Ні дзвінка, ні повідомлення.
Тиша в мережі — як тиша в серці.

Їй здавалося, що дорога нескінченна.
Що місто — це не пункт призначення, а випробування: якщо доїде — він чекає. Якщо ні — значить, і не мусила.

Коли автобус зупинився на околиці, Настю накрив шум.
Автівки, музика, голоси, що змішувалися в один хаос.
Ніхто нікого не чув, усі кудись поспішали.
А вона стояла посеред тротуару, з сумкою на плечі, серед цього потоку, і почувалася, наче потрапила у чужий фільм.

Дівчина з запахом яблук у бетонному вулику.

Вона знала, де шукати.
Він колись згадував — нова студія, «там, де річка і скло».
Вона йшла туди пішки, бо серце не дозволяло сісти в таксі. Хотіла пройти кожен крок, щоб не здатися собі тінню.

Дощ знову почав крапати.
Краплини били по асфальту, по її рукавах, по шнурку з обручкою, що виблискував, наче жива іскра.
Вона підняла голову — перед нею стояла висока будівля зі скла, у якому відбивалось сіре небо.

Перед входом — охоронець.
— Ви до кого? — буркнув він, не підводячи очей.
— До… Макса.
Ім’я прозвучало майже як молитва.

— Тут багато Максів, — знизав плечима. — Прізвище?
— Він блогер, — сказала тихо. — Його всі знають.

Чоловік скептично зиркнув, але натиснув кнопку.
— До тебе дівчина, каже, Настя.
У динаміку впав короткий подих.
Потім — голос. Знайомий, але глухий від втоми:
— Пусти.

Її ноги стали ватяними.
Вона увійшла у світ, де все блищало: світло, кава, техніка, усмішки людей, які поспішали до зйомок.
Монітори миготіли, десь грала музика, хтось сміявся.
І посеред цього всього — він.

Макс.
У дорогій сорочці, з телефоном у руці, знову серед камер, під прожекторами, у своєму звичному елементі — і водночас ніби в пастці.
Його очі зустріли її — і світ на мить зупинився.

Здивування.
Провина.
Ніжність.
І страх.

— Настю… — тихо. — Ти що тут робиш?
Вона вдихнула глибше, щоб не заплакати.
— Шукаю тебе, — відповіла просто. — Бо ти знову зник.

Він поклав телефон.
Навколо стихло — навіть ті, що бігали, раптом зупинилися, відчуваючи щось важливе.

— Я не зник, — промовив він. — Я просто… заблукав.

Вона зробила крок уперед.
Очі блищали, голос тремтів, але в ньому звучала сила.
— А я прийшла тебе знайти.

Він засміявся тихо, майже беззвучно.
І в ту мить з нього зійшли всі шари образу — блогера, зірки, ролика в ефірі.
Перед нею стояв той самий Макс із саду.
Без камер, без ролей.

Той, хто колись зірвав яблуко і сказав:
«На смак, як твої очі — теплі.»

Вони стояли мовчки.
Місто гуркотіло навколо, не знаючи, що саме зараз відбувається щось, чого не знімають.

Справжня зустріч.
Без фільтрів. Без сценарію. Без лайків.

І десь у глибині серця, між шумом і світлом, він прошепотів їй — не вголос, а думкою:
«Я боявся, що ти не прийдеш.»

А вона — вже без страху, без сумнівів — глянула у його очі й відповіла:
«Я завжди приходжу туди, де мене чекають.»