Розділ 71

Розділ 71. Ранок без нього 

Світло пробивалося крізь фіранку м’якими, розмитими плямами.
Запах дощу ще стояв у повітрі — той особливий аромат, у якому змішувалася волога трава, яблуня й щось дуже знайоме, як спогад про вчорашнє «я тебе люблю».

Настя прокинулася повільно, ніби боялася зруйнувати тишу.
Вона вдихнула на повні груди — і щось у повітрі здалося неправильним. Надто спокійно, надто рівно.
Її рука намацала поруч подушку — холодну. Простяглася далі — порожньо.
Серце зробило короткий, різкий рух.
Немає.

Вона сіла, притиснувши ковдру до грудей, і кілька секунд просто слухала.
Тиша. Лише годинник у кухні цокає рівно, байдужно.
Сонце вже високо. А його все ще немає.

На стільці — його куртка, та сама, яку він завжди кидав, не знімаючи з неї пил дороги.
Телефон — зник.
На столі — чашка, ще з недопитою кавою, і тоненька смужка пари, що ще не встигла розтанути.

Настя встала, босими ногами ступаючи по холодній підлозі.
Кожен крок лунав, як відлуння серця.
За вікном світ стояв у післядощовій напівсонній млі. Глина блищала, дерева ще тримали краплини на гілках, і десь у глибині саду співала самотня пташка.

Вона вийшла на ґанок, тримаючись за одвірок, як за щось, що не дає впасти.
У дворі — нікого.
Лише Барсик, що дрімав під лавкою, та яблука, що котилися з кошика, залишеного ще вчора. Одне розбилося, і запах став терпким, майже гострим.

— Максе? — покликала вона тихо, наче боялася розбудити день.
Її голос розчинився в повітрі, розбився об гілки й повернувся назад шепотом.
Відповіді не було.

Вона вдихнула глибше, щоб не заплакати.
Згадала, як він стояв на цьому ж порозі кілька днів тому — мокрий, усміхнений, з тією розпатланою зачіскою, яку вона щоразу намагалася пригладити.
«Я нікуди не піду», — казав тоді, і вона сміялась.
А зараз ці слова боліли, як зламана нота.

Повернувшись у хату, Настя помітила — на столі біля кави лежав аркуш.
Наполовину змоклий, із плямами від крапель. Вона взяла його обережно, як щось живе.
Літери розпливлися, та кілька рядків ще можна було прочитати:

«Мушу в місто. Лише на день. Не сердься.
Ти — моя правда, Настю. Я повернусь, тільки повір…»

Вона перечитувала ці слова знову й знову.
І щоразу вони звучали по-іншому: то як обіцянка, то як вибачення, то як прощання.
«Лише на день».
Він так казав і минулого разу. І тоді теж повернувся — але вже іншим.

Настя опустилась на стілець.
Пальці торкнулися обручки — дерев’яної, на шнурку, що висіла на її шиї. Він вирізав її власноруч, сміючись, що «це, може, й не золото, але точно міцніше».
Вона тоді жартома відповіла, що «дерево горить». А тепер — здавалося, що горить її серце.

Сльози прийшли не одразу. Вони назбирувалися, як вода після дощу, повільно, терпляче, поки не прорвалися.
Вона схилилася над столом, і плакала тихо, беззвучно.
Так, ніби кожен подих — це теж частина болю.

Їй здавалося, що кожна крапля за вікном повторює його ім’я.
Що вітер несе його голос, що в тіні яблуні стоїть його силует.
Вона навіть підвела голову, здалося — ось він, поруч. Але то лише рух фіранки.

Тиша поверталася.
Вона сиділа так довго, поки чай у чашці охолов, а світло за вікном стало м’яким, сіруватим, наче вечір поспішав раніше, ніж треба.
Її рука знову торкнулася живота — несвідомо, ніжно.
Вона прошепотіла:
— Він повернеться. Правда ж?

Барсик підняв голову й м’яко муркнув.
Вона посміхнулася крізь сльози.
— Так, я теж хочу вірити.

І тоді враз здалося, що дощ почав тихо грати — по даху, по вікну, по серцю.
Наче хтось десь зверху обережно наспівує їй ту саму мелодію, що він грав вечорами — “Колискову для снігу”.

Але зараз навколо була лише порожнеча.
І яблуневий сад, який пахнув прощанням,
і ранок — без нього.