Розділ 70

Розділ 70. Тиша під дощем

Дощ почався непомітно — спершу кілька крапель, обережних, ніби не хотіли розбудити ніч. Потім — сильніше, рішучіше, і незабаром небо затремтіло, як від стриманого крику.

Макс стояв біля вікна, притулившись лобом до прохолодного скла. За вікном — ніч, стара яблуня, що гойдалась у такт вітру, і блиск води, що збігала по шибках.
А в хаті — тиша.
Така, що можна було почути, як б’ється його серце.

Він озирнувся — Насті не було.
Ліжко порожнє, покривало зім’яте, подушка ще зберігала її теплий слід.
Тиша боліла.

Макс накинув куртку, вийшов надвір.
Дощ одразу вп’явся в нього холодними пальцями, але він не зважав.
Його ноги самі привели до саду.
Туди, де вони вперше поцілувались.
Туди, де все почалось.

І вона там була.
Стояла під яблунею, у самій сукні, мокра до нитки, з розпущеним волоссям, що липло до щік.
Обличчя бліде, очі — великі, блискучі, повні невимовного.
І в ту мить він зрозумів — вона не сердиться. Вона боїться.

— Настю… — він крокнув ближче, але вона не рухалась.
— Не підходь, — сказала тихо, але голос зірвався. — Будь ласка.

Він зупинився, мов утиснутий у землю.
Дощ стікав по обличчю, але він навіть не кліпав.

— Я не витримаю, якщо ти знову підеш, — прошепотіла вона, і її слова були як подих. — Ти навіть не розумієш, Максе… тут, без тебе, кожна хвилина — як пустка.
— Я не йду, — нарешті вимовив він. — Просто думав… може, спробувати знову, у місті.
— А я не можу жити наполовину. Не можу бути «фоном» для твого повернення у тренди.

Він зітхнув, опустив голову.
— Настю, я не хочу втекти. Я просто шукаю, хто я тепер. Без камер. Без лайків. Без чужих очей.
— Ти вже знайшов, — сказала вона, крокнувши ближче. — Але боїшся це визнати.

Він підняв очі — і світ ураз зупинився.
Її погляд палав крізь дощ, крізь темряву, крізь усе, що ще лишалось між ними.
Він зробив крок, іще один.
Настя не відступала.

— Я боюся втратити себе, — зізнався він. — І тебе одночасно.
— Може, ми обоє боїмося не того, — відповіла вона. — Не втратити. А повірити, що це назавжди.

Їхні губи зустрілись просто під дощем.
Холодна вода стікала по їхніх обличчях, змішуючись зі сльозами, але вони вже не відрізняли — що від неба, а що від серця.
Цілувались довго, до болю, до спокою.
І коли нарешті відхилились, навколо стояла така тиша, ніби навіть грім не насмілився порушити цю мить.

Макс торкнувся її щоки, пальці тремтіли.
— Якщо я коли-небудь знову захочу втекти, — прошепотів, — нагадуй мені про цей дощ.
— А я — про тебе, — усміхнулась Настя крізь сльози. — Про нас.

Вони стояли серед мокрого саду, і світ здався таким простим.
Дощ падав, яблуня шелестіла, земля пахла теплом і життям.
І, може, саме так виглядає справжнє кохання — коли двоє промокають до кісток, але залишаються поруч.