Розділ 69

День почався звично.
Сонце ліниво пробивалося крізь серпанок, кури кудкудакали біля тину, а в саду пахло стиглими яблуками. Та Настя вже з ранку відчувала щось дивне — легке напруження в повітрі, ніби перед грозою.
Навіть птахи сьогодні співали пошепки, боячись зламати цю тривожну тишу.

Вона ходила подвір’ям із кошиком, зривала яблука — червоні, важкі, з холодною росою на боках. Але думки весь час поверталися до нього.
До Макса.

Він сидів на лавці біля старої хати — та, що стояла ще з діда-прадіда. Телефон світився в його руках, екран миготів, а в очах була та далечінь, яку Настя ненавиділа найбільше.
Не та, що за селом, не дорога до міста — а відстань між ними, яку не можна подолати ні словами, ні дотиком.

Його пальці швидко бігали по клавіатурі, губи ворушилися, наче він щось шепотів сам собі.
І Настя відчула той знайомий холод у грудях.
Тінь.
Ту саму, що вже колись була між ними — коли він жив не тут, а серед світла, лайків і камер.

— Максе, — тихо сказала вона, ступаючи ближче. — Ти щось задумав?

Він підвів погляд, на обличчі миготіла усмішка — чужа, натягнута.
— Га? Та ні… просто лист із міста прийшов.

— З міста? — її голос тремтів.

Він зітхнув, ніби нічого особливого не сталося:
— Пропозиція. Робота, зйомки… таке.

Він відвів очі, і цього руху вистачило, аби вона все зрозуміла.
Його знову кличе туди.
Той світ, де шум, натовп, світло прожекторів.
А вона — тут, серед яблук, роси й спокою.

Їхні світи знову розходяться — тихо, як дві гілки, що ростуть у різні боки.

— Ясно, — прошепотіла вона, стискаючи кошик так, що пальці побіліли. — Пропозиція — це завжди добре.

Її губи посміхнулися, але очі — ні.
Вона розвернулася, пішла до комори, аби сховати тремтіння рук, і тільки там дозволила собі першу сльозу.
Тиху, гарячу, беззвучну.

Максим навіть не помітив.
Він усе ще дивився в телефон — у світ, який поглинав його крок за кроком.
І саме ця байдужість боліла сильніше за будь-які слова.

Ніч прийшла раптово.
У хаті пахло яблучним пирогом і димом від печі. Настя лежала поруч із ним, слухала його рівне дихання. Він спав спокійно, навіть посміхався уві сні.
А її серце не могло.

Воно билося, як птах у пастці.
Боялося, що колись вона прокинеться — а поруч буде порожнє місце.
Що його тінь залишиться, а він — піде.

«Знову до камер. Знову туди, де тебе слухають усі, крім мене», — подумала вона, ковтаючи клубок у горлі.

Настя притиснула до себе подушку, ніби до неї могла перейти хоч крихта його тепла.
І прошепотіла у темряву, тремтячими губами:
— Якщо ти колись підеш, Максе… скажи мені правду. Не мовчи.

Але він не почув.
Його дихання було рівним, спокійним.
І тільки місяць, що ховався за хмарами, бачив, як на їхній дім опустилася перша тінь — тінь невимовного страху втрати.